Надійка Гербіш - Теплі історії до шоколаду

— Уже не маю йти на роботу, — сказала вона Лізі. — Ходімо в кафе.

Ліза слухняно підвелася й пішла з Адою. У кафе було тепло й пусто.

— Ти любиш сирні пироги з шоколадною поливкою і полуницями? — Андріана їх дуже любила й сподівалася, що її засмученій студентці вони теж мали би сподобатися і підняти настрій.

— Угу.

— Тоді вибирай нам місця, а я піду вибирати смакоту.

Дівчина знову кивнула й сіла за столик у кутку. Андріана ж повернулася за мить з двома великими сирними пирогами. За нею зовсім молоденький і тоненький, як билиночка, офіціант приніс чайник і два горнятка на таці.

Поки дівчата смакували запашним чаєм і пирогом, жодна з них не наважувалася говорити. Але Андріана вже знала, що з Лізою все буде добре: було помітно, що вона цього дуже хоче, хоч поки й боїться зізнатися.

Розділ 7

Наближався грудень, а за ним — Різдвяні свята, і Ада вирішила приготувати людям, яких любила, особливий подарунок: поряд із мандаринами, шоколадом, книжками, шарфиками й шкарпетками, гірляндами й свічками, посудом і записниками, сережками й намистом, зволожуючими кремами й помадами існувало ще дещо, про що мріє кожна дівчина: скринька з натхненням.

Тож Андріана вирішила підготувати «вінтажний» папір, замочений у чаї, для обкладинки своєї свіжовигаданої книжки, чорнилом написати на ній «101 щаслива намистина. Безвідмовні способи надихнути себе й інших на усмішку», а тоді роздрукувати всі ці стосики радості, загорнути в мішковий папір, перев’язати барвистими стрічками, покласти в поштові коробки й розіслати якраз напередодні Нового року.

І вона взялася писати:

• Ця намистинка діє не лише тоді, коли ми розгнівані й намагаємося стримати себе й не накоїти дурниць. Вона діє навіть тоді, коли серце підточує незрозуміла тривога: порахувати подумки до десяти, набрати повні легені повітря, усміхнутися і крутити собі мізинцем правої ноги — останній «техніці» мене навчив чоловік — дуже дієва, до речі!

• Пам’ятаю, як у 14 років я була вожатою в літньому таборі. Я навмисне поселилася в кубрик з маленькими дівчатками, щоб підбадьорювати їх і бути для них підтримкою: вранці заплітала їм коси, вечорами розказувала казки… І попри те, що я страшенно боюся мишей, мишку, яка жила в нашому кубрику, я зробила головною героїнею багатьох історій. Ми її навіть підгодовували — все заради того, щоби дівчатка не боялися. Коли боїтеся самі — допоможіть іншим перебороти їхній страх. І світ змінить свої відтінки у ваших очах.

• Хоча я усвідомлюю, що страх неможливо просто взяти й подолати. І тоді думаю про фразу, прочитану колись у дитинстві, яка досі мене гріє: світло не бореться з темрявою, воно своєю присутністю проганяє її. І думаю про Світло.

• Кожна секунда — неповторна. Ніхто з нас не може знати майбутнього й не має всіх потрібних ресурсів, аби його змінити. Але кожен із нас має своє ТЕПЕР. І його ми можемо змінити й зробити чудовим. То чи є сенс витрачати неповторні секунди свого ТЕПЕР на тривогу, яка насправді нічого не може змінити?

• Інколи легкий смуток всередині береться нізвідки, незалежно від зовнішніх обставин. Значить, змінами в зовнішньому світі його не вилікуєш. Та й чи варто? Тут і знадобиться зошит із занотованими радостями — давайте в такі миті будемо розгортати його собі на колінах, увімкнемо ніжну або навіть трохи сумну музику, обов’язково вкриємося пледом чи закутаємося в шарф (у такі моменти неодмінно має бути тепло) і читатимемо про усмішки, яких точно причаїлося на сторінках нотатника чимало.

• Якщо хочеться плакати — не страшно. Щоправда, не завжди зручно. Ну от мені, наприклад, іноді хочеться плакати в дорозі — в потязі, машині чи автобусі. Коли дивишся у вікно і згадуєш-згадуєш, думаєш про біль близьких людей і власне безсилля чимось допомогти. Тож я плачу «всередину». Так, щоб сльози не викочувалися на щоки. Мабуть, інколи можливість «виплакатися» — чи не єдиний спосіб «вивести» із себе внутрішню тугу.

• Не боятися виявляти слабкість і просити людей про маленькі послуги: співробітницю — зробити чаю, товариша — перевести через дорогу, бо ми боїмося швидкого руху машин, подругу — сплести щось, до чого у нас не стоять руки, брата — зіграти нашу улюблену пісню, чоловіка — поносити на руках по кімнаті, як маленьку дитину. Ми любимо робити добро, бути потрібними. Інші люблять теж. А ще нам усім інколи ну дуже потрібна турбота.

• Не соромитися висловлювати турботу, нагадувати про теплі шкарпетки й шарфи, цікавитися, як спалося чи бажати безпечної дороги. Мені здається, узимку немає нічого теплішого від цих слів…

• …і, звичайно, обіймів. До речі, якщо в людини незрозуміла туга всередині, інколи достатньо просто довго-довго її пообіймати її. І від туги не залишається й сліду. А ще, коли жінка ось-ось вибухне незадоволеним бурчанням або плачем з будь-якого приводу, варто тільки її пригорнути до себе — і буря всередині вщухає. Інформація достеменно правдива — перевіряється щотижнево.

• Поки падає сніг, розглядати його вночі під ліхтарем — задерти голову й дивитися, як він кружляє над носом. Відчуття польоту між галактик і заворотів у голові гарантоване. Та й дуже красиво…

• Не боятися відмовлятися від чогось. Насправді, великий шматок щастя людей — у тому, що вони можуть і мають право вибирати. Зосередженість на чомусь — ключ до успіху й спокійного сну. Краще одразу сказати «ні» (так, це завжди страшенно незручно й до цього неможливо звикнути й реагувати зовсім спокійно), ніж довго нести на собі незручну (і часто непосильну) ношу, гризти себе за це, а вкінці ще й підвести людину, бо не встигли, не зуміли, забракло сил і натхнення. Не буває незамінних людей, а хто шукає — неодмінно знайде. Тому не варто перейматися, що наше «ні» коштуватиме комусь вселенського щастя.

• Сіяти! Сіяти добро — це не просто красива метафора. А чистісінька правда: робиш щось дрібне, непомітне, потім про це забувають, а воно починає рости, квітнути, приносити плоди. Часто — вертається тобі добром. Ну і посіяти крессалат чи базилік у горщик на підвіконні теж варто. Зелені сором’язливі пуголовки, які з кожним днем вперто піднімаються над поверхнею ґрунту — чудовий мотиватор.

• Їсти яблука. І пригощати ними інших.

• Спробувати дивитися на небо під час молитви — тоді відчуття безмежності й незрозумілої величі окутує й заспокоює. А проблеми видаються смішними й дріб’язковими.

• «Як ти?», «Як справи?», «У тебе все добре?» — це не просто вияви ввічливості. Якщо люди цікавляться, як у нас настрій, значить, вони думають про нас