Дебора Харкнесс - Сповідь відьом

Вампір всівся за кермо, повернув ключ і, акуратно здавши задом у найближчий проїзд, спрямував авто назад до міста.

— Там ви не знайдете такого рівня, який вам потрібен, — впевнено зазначив Метью.

— А ви теж йогою займаєтеся? — здивувалася я, на мить уявивши його масивне тіло, скручене у важку позу.

— Та трохи. Якщо хочете поїхати зі мною завтра на йогу, я зможу підібрати вас біля Гертфорда о шостій. Сьогодні вам доведеться змиритися зі своєю студією в місті, але завтра відвідаєте повноцінне заняття.

— А де ваша студія? Я зателефоную туди і спитаю, чи є в них заняття сьогодні увечері.

Клермон похитав головою.

— Сьогодні вони зачинені. А працює ця студія лише вечорами по понеділках, середах, п’ятницях та неділях.

— Я-а-асно… — розчаровано протягнула я. — А які вони — тамтешні заняття?

— Самі побачите. Це важко описати, — відказав Метью, ховаючи усмішку.

На мій подив, ми під’їхали аж до сторожки. Фред висунув голову, щоб подивитися, що то за авто зупинилося біля брами, а коли помітив табличку шпиталю Редкліфа, підійшов, щоб подивитися, у чому справа.

Клермон висадив мене з машини. Я спочатку помахала Фреду, а потім простягнула руку Клермону.

— Мені сподобався сніданок. Дякую за чай і компанію.

— Нема за що. Побачимося в бібліотеці.

Коли Клермон поїхав, Фред аж присвиснув.

— Гарненький автомобільчик, докторе Бішоп. То ваш приятель, еге ж? — Це було частиною його обов’язків — заради безпеки дізнаватися якомога більше про те, що відбувалося в коледжі й задовольняти свою ненаситну допитливість, яка була неодмінною умовою прийняття на роботу тутешніх сторожів.

— Та, начебто, — задумливо відповіла я.

У своєму помешканні я першим ділом витягнула десятидоларову купюру зі стосу американської валюти у портмоне. Конверт довелося шукати кілька хвилин. Я засунула купюру в конверт, написала адресу Кріса, великими літерами слова АВІАПОШТА і приклеїла в правому верхньому куті марку.

Кріс ніколи не забуде мені, що я програла йому парі. Ніколи.

Розділ 8

— Якщо чесно, то це авто — такий банальний вампірський атрибут!

Моє волосся буквально прилипло до пальців, потріскуючи та пострілюючи, коли я спробувала відсунути пасмо з лоба.

Клермон стояв, прихилившись до свого «ягуара». Як і завжди, вигляд у нього був бездоганний і невимушено-розслаблений. Навіть його спортивний костюм у сіро-чорних тонах мав такий вигляд, наче його щойно придбали в крамниці, хоча його крій не був такий бездоганний, як в того вбрання, яке він вдягав до бібліотеки.

Вигляд елегантного чорного автомобіля та не менш елегантного вампіра раптом спричинив у мене непоясниме роздратування. Сьогоднішній день виявився невдалим. У бібліотеці зламався книжковий конвеєр, і персоналу знадобилася ціла вічність, щоб принести мені манускрипти. Моя вступна промова досі була здебільшого в планах, і я вже з тривогою поглядала на календар, уявляючи собі натовп колег, що бомбардують мене незручними запитаннями. Жовтень вже на порозі, а конференція призначена на листопад.

— А ви гадаєте, мікролітражка була б кращим маскувальним варіантом? — спитав Метью, забираючи в мене циновку для йоги.

— Авжеж, ні.

В осінніх сутінках Клермон був кричуще схожим на вампіра, але старшокурсники та викладачі, що припливною хвилею котилися повз нього, впритул не помічали його. І якщо вони й справді не відчували і не бачили — ким був Клермон, авто й справді не мало істотного значення. У закутках душі я відчувала, як накопичується роздратування.

— Я щось не так зробив? — щиросердо поцікавився Метью і поглянув на мене своїми широко розкритими сіро-зеленими очима. Він відчинив дверцята авто і глибоко втягнув носом повітря, коли я прослизнула повз нього.

Мій терпець урвався.

— Чого ви до мене принюхуєтеся? — Після учорашньої зустрічі у мене з’явилася підозра, що моє тіло видавало йому всю ту інформацію, яку я від нього приховувала.

— Не спокушайте мене, — буркнув він і грюкнув за мною дверцятами.

У мене аж волосся на потилиці піднялося, коли я збагнула імовірне значення його слів. Нічне повітря заповнило машину, коли Метью рвучко відчинив багажник, поклав туди мою циновку й увібрався до авто без жодного зусилля та затримки на згинання та розгинання кінцівок. На його обличчі з’явилася подоба співчутливої гримаси.

— Сьогодні невдалий день?

Я спопелила його поглядом. Клермон чудово знав, як саме розпочався цей день. Він із Міріам знову припхався до залу герцога Гамфрі, щоб своєю присутністю тримати на відстані від мене інших створінь. Коли ж ми пішли, щоб перевдягнутися для занять йогою, Міріам простежила, щоб за нами не рушив загін демонів — або щось іще гірше.

Клермон завів двигун і повів авто по Вудсток-роуд, більше не намагаючись почати навіть незначущу розмову. На вулиці було безлюдно.

— Куди це ми їдемо? — підозріло спитала я.

— На йогу, куди ж іще? — спокійно відказав Клермон. — Судячи з вашого настрою, саме вона вам зараз і потрібна.

— А де ж вона — ваша йога? — не вгавала я. Ми їхали сільською місцевістю в напрямку Бленхейма.

— То ви передумали? — спитав Метью з ноткою відчаю в голосі. — То, може, відвезти вас назад до студії на Хай-стрит?

Я аж здригнулася, пригадавши вчорашні занудливі заняття.

— Ні, не передумала.

— Тоді заспокойтеся. Я не збираюся вас викрадати. Зміна наставника піде на користь. До того ж це буде приємна несподіванка.

— Гм, — задумливо промимрила я. Метью увімкнув стереосистему, і з гучномовців полинула класична музика.

— Припиніть думати і просто слухайте, — мовив він тоном наказу. — Хіба ж можна слухати Моцарта в такому напруженому стані!

Несподівано для самої себе я зітхнула, вмостилася якомога зручніше на сидінні й заплющила очі. «Ягуар» рухався нечутно, а звуки ззовні були так приглушені, що мені здалося, наче я пливу над землею на невидимих руках музики.

Авто стишило хід і невдовзі ми зупинилися перед брамою в огорожі — такій високій, що навіть я, добре тренована, не змогла б її здолати; її цегляні стіни мали ламану форму та хитромудрі візерунки. Я випрямилася і трохи піднялася на сидінні.

— Звідси нічого не видно, — з усмішкою зауважив Клермон. Опустивши скло, він натиснув на кілька кнопок на блискучій панелі. Заграла мелодія, і брама розчинилася.

Ми проїхали другу браму, ще древнішу за першу, коли під шинами авто хрускотів гравій. Тут не було кованих візерунчастих воріт — просто арка у мурованій цеглою стіні, значно нижчій за ту, що виходила на Вудсток-роуд. Над аркою містилося малесеньке приміщення з вікнами з боків, схоже на ліхтар. Ліворуч стояла гарненька сторожка з крученими димарями та вітражами і тьмяною від негоди маленькою мідною табличкою з написом СТАРА ХАТИНКА.

— Пречудово, — захоплено прошепотіла я.

— Я знав, що вам