Роман Іванович Іваничук - Торговиця

в мене... Ви у добру годину прийшли. У Львові зараз перебуває польська письменниця–комуністка Ванда Василевська. Вона запрошує до себе галицьких письменників для знайомства. Я вже отримала запрошення... Повірмо, що Господь цього разу буде до нас прихильний...»

...Ванда Василевська намагалася втримувати на устах приклеєну усмішку, сама ж була худа й темна на обличчі — вся ніби просякла комуністичною ідеологією... «Така достоту, як «Короткий курс історії ВКПб», — подумала Ірина Вільде, слухаючи її райдужну промову про визвольний похід Червоної армії в західний край, про нечувані здобутки промисловості в Союзі та про заможне колгоспне життя. Вона закликала до самовідданої праці галицьких письменників, які у розкішному залі притишено слухали відому польську революціонерку. І вже вони знали, що всі як один мають стати речниками комуністичної партії і всі свої духовні сили і талант присвячуватимуть величній побудові соціалізму. І нічого іншого!

Й сталося те, чого зовсім не сподівалася Ірина Вільде, слухаючи патріотичну й завчену промову представниці нової влади. Закінчивши промовляти, Василевська поминула поглядом вірних радянській владі Петра Козланюка та Ярослава Галана й звернулася до Ірини Вільде — хай би вона — безпартійна і не заангажована в політику — висловилася з приводу славетних перемін у Галицькому краю.

Вільде підвелася й сказала таке, від чого присутні в залі боязко опустили голови й підвести очей на представницю влади не сміли: та чи ж наївна Вільде ще не знає, що їй належиться тільки схвалювати й одобряти? Як посміла?

«Шановна товаришко, ми готові до лояльної праці на письменницькій ниві, та не всі наші літератори на цьому зібранні присутні. Немає тут видатного польського письменника Станіслава Вінценза. Ви, можливо, про нього ще нічого не чули, тому я принесла вам його книгу, яку в Європі вже переклали на кілька мов. Вручаю її вам. Роблю це для того, щоб ви прочитали й вирішили, чи може такий письменник сидіти в радянській тюрмі...»

Ніби смерч провіявся по залі й пригнув людей — ніхто не смів і слова вимовити, поки не зреагує на питання письменниці Ванда Василевська. Вона ж, затримавши на мить пронизливий погляд на Ірині Вільде, врешті примусила себе надіти на обличчя доброзичливу маску й промовила: «Дуже добре, що ви мені про це доповіли — наша влада молода й від помилок не застрахована. Я зацікавлюся цією справою і повідомлю вас...»

За два місяці Вінценза випустили з тюрми. Перед тим як виїхати до Швайцарії, він зайшов до Ірини Вільде подякувати їй і дізнався від неї, що Петра Шекерика заарештовано й нічого про нього не чутно. Вінценз поїхав у Жаб’є до Петрової родини: дружина Параска й дочка Анна сказали, що Шекерик встиг закінчити книгу про діда Іванчика й надійно її заховав.

Бричка мчала з Рунгур до міського залізничного двірця. Пані Ірина, від нервової напруги втомлена, дрімала, а пан Станіслав не міг позбутися згадок про пережите в тюрмі. Чи боявся? Здається — ні, бо не почував себе ні в чому винним. Тільки один раз пройняв його смертельний жах...

Після чергового допиту слідчий перевів в’язня через кімнату, в якій на столі лежали десятки, а може, й сотні пар окулярів. І Вінценз, зрозумівши, що його чекає за дверима цієї кімнати, зняв свої окуляри й кинув на стіл.

Бог милував... Бричка звернула з Печеніжинського тракту на Торговицю й помчала вулицею Скупневича на станцію... Біля воріт будинку, що притулився до Студентського парку, стояв колишній машиніст бляхар Антошко Дзівак, він повертав голову то в один, то в другий бік, когось виглядаючи... Так він стоятиме завжди, поки буде жити в Місті, чекаючи на дітей своїх.

Вінценз не впізнав його. Та він і не роздивлявся. Пані Ірина дрімала, притулившись до його плеча, а пан Станіслав у думках прощався з рідним йому краєм Шекериковою молитвою:

«Молюся й кланяюся тобі, моє праведне Сонечко, за те, що благословляєш своєю доброю ласкою наші гори. Дозволь знову уздріти завтра твоє світле праведне лице. Зійди до нас і допоможи нам добре діяти — во віки віків...»

Знав, що сонце зійде для нього у найкращій країні світу Швайцарії, та найріднішого Карпатського краю ніколи йому не забути.

Розділ дванадцятий

У вівтірок Торговиця не чекала, поки Гаврилко, похміллям приспаний, добре виспиться й відчайдушно почне позіхати, попліскуючи долонею по губах, а від того ритмічно перериваного позіху забрешуть пси по обійстях, й з Воскресінець обізвуться голосисті когути — на Торговиці базарний день сам, без нічиєї спонуки, прокинувся разом зі сходом сонця.

Гаврилко, як і належиться буднього ранку, швидко спорядився, бо й на нього, як і на всіх мешканців кварталу, чекала невідкладна робота. Він викотив з–за рогу хати тачку й потрутив її провулком до сусіда Олеся Шамрая, щоб забрати в нього дерев’яних потвор, нікому й самому Олесеві не потрібних. Може, хтось на базарі на них полакомиться: замість опудала на просяній грядці поставить або до псячої буди, немов на пострах злодіям, прив’яже, а може й таке бути, що їхній лик ще й донині комусь милий... А коли так, то хай собі хоч поміж образами на покуті примістить, що Гаврилкові до того, аби лишень якийсь гріш на пугар горілки в його долоню капнув...

Олесь уже й забув про свою згоду віддати Гаврилкові дерев’яних божків, які йому давно збридилися, хоч з якою увагою витісував їх колись у хвилини вільного часу... Однак тоді, коли Гаврилко їх доправлявся, відчув ураз Олесь, що вони не мертві — живуть своїм прихованим життям, мов ховрахи у зимовій сплячці, й, вилаштувані в ряд під повіткою, набираються сил для реваншного маршу. Тож з охотою вирішив їх позбутися й ні словечка не вимовив, коли сусід, немов то його давня власність, вкидав буздиганів одного за одним у тачку і, вдоволений таким набутком, погуркотів з ними на вулицю без дякую і будьте здорові.

Й ніби просторіше стало Олесеві на душі: аж тепер збагнув, що те прокляте минуле він добровільно приволік до своєї домівки, не маючи сили від нього відірватися, наче воно навічно приросло до нього, — й ось нарешті вивільнився й позбувся Олесь нав’язливої уяви, буцімто потвори його підслуховують, контролюють і погрожують; він нарешті зміг з гідністю згадати свої найтяжчі пережиття і знаходити в них не лише чуже зло, а й випробувану власну честь та гордість за свою довголітню терплячість й непоступливість і втішитися спогадами, а не лише від них страждати.

Глянув на подвір’я пана Геродота й