Роман Іванович Іваничук - Торговиця

пошукав очима свого сусіда, немов сподівався знайти в ньому спільника й однодумця — у своєму новому становленні.

Пан Корнель, як завше вранці, зсутулений та пониклий, сидів на порозі веранди — і втямив Олесь, що сусід і досі перебував з невідступним своїм минулим, не вивільнений від нього, ним утруджений, безсилий скинути з себе тягар пережитого, — й тому не квапився ділитися з ним власною полегшею... Й, мабуть, через те, що своїм несподіваним душевним просвітленням, яке завітало до нього, коли він позбувся знаків неволі, не смів поділитися із пригнобленим своїми згадками сусідом, стан його одужання почав знову затьмарюватися: на нього насувався найжахливіший спогад, з яким перебувати в парі ставало йому невміч.

Олесь вихопився із свого подвір’я, немов з обгородженої колючим дротом табірної зони, й понесли його ноги на колишню волю — до Студентського парку, де явилася йому рятівницею чорноволоса кучерява Нуся, й він утямив тоді, що на тій волі має вірного друга...

На тій волі після випускного котильйонового балу він пізнав не ефемерну мрію, якою досі була для нього панна Москалівна, а живу земну дівчину, в котрої карі очі, носик з цяточками веснянок, чорне, як смола, волосся, що пахне чебрецем; сповнений жаданням заволодіти нею, він уперше відчув тут незбориму жагу життя, а потім, за багато літ, пізнав її — й пив, як воду, дихав нею, як повітрям...

Та зчахла Нуся, згасла, немов пасхальна свічка, й на цьому місці не залишилося по ній навіть сліду. Під липовою стіною Студентського парку стоїть чепурний будинок Антошка Дзівака, й живуть у ньому чужі люди, а господарі навіки пропали в Сибірах...

Й Олесеві батьки теж десь там загинули... Почуття провини й досі не згасає в Олеся, і в Нусі не згасло б, якби жила; ми обоє винні, — стогнало каяття в душі Олеся, — але чи б не каявся я в стократ тяжче, якби не вчинив так, як сотні, тисячі, мільйони наших людей, і чекав у безпеці ласки Божої? А чи прийшла б та ласка без нашого чину — та ні — без жертв ще ніхто свободи не здобув...

І зринув у думках Олеся інший спогад: йому дозволено вернутися із заслання до Міста, судимість знята, невільники, які вижили у концтаборах, поприходили на свої обійстя. Олесів дім ніби чекав на нього — занепалий, на подвір’ї бур’яни, на даху дереза, грибок з’їдає стіни, а гімназійного педеля Штефана Січкарні і його господарної жони Фросини немає, щоб дали домівці лад. Однак Олесь не має права зайти до неї, він оббиває пороги міського уряду, та дозволу на вселення не дістає: ви не маєте документа, що цей будинок ваш, і заповіту на спадщину не маєте... Та врешті хтось йому радить звернутися до голови Міста, й Олесь добивається прийому...

На нього, не підводячись з–за урядового стола, неприязно позирав розтилий чиновник з непроникним, мов фаянсова тареля, обличчям. Нічого в нього не доб’юся, — скрушно подумав Олесь, — треба просити, а він на таке не здатний; проте щось знайоме проблисло у фізїї чиновника, Олесь з надією пильно до нього придивився, чиновник полохливо змигнув очима, намагаючись уникнути погляду відвідувача, та приховати від Олеся знайомі йому риси обличчя не зміг...

Та це ж Іван Ферлей — невже то він головує в Місті? Ферлей боїться бути впізнаним; не відводячи очей від паперів, каламарів і бібулярів, він кидає зверхньо і з гнівом: «Вселяйтеся, я дам розпорядження...»

Ця згадка наближає щораз то ближче найстрашнішу, й Олесь хоче втекти від неї світ за очі. Рятує його базарний галас, що долинає з–за дощаного паркана, він іде навмання у глиб кварталу, щоб загубити серед торговища упертий спогад, який нахабно насувається на нього, немов жорстокі очі слідчого енкаведиста.

Олесь увійшов на залюднений строкатий майдан, і галасливий, метушний кольористий світ витіснив з його душі каламуть моторошних згадок.

Базар заспокоював, поглинав, не відпускав, базар не хотів, щоб хто–небудь, увійшовши в його вир, зостався вільним у своєму окремішньому світі. Олесь завше почувався тут комфортно, все його цікавило, дотикалося до нього, обплутувало незримими вужівками, мов аркан бранця, він завше був міською людиною, й недалекі воскресінецькі толоки із забавами сільських хлопців — з їхніми хвостачами, перескічками, свинками — не манили його, здавалися простацькими, банальними, а тут чого тільки не побачиш і не почуєш... То штудерні загадки міського шахрая з наперстками, то галасливого картяра — чорна виграє, біла програє!, то оповіді базарних базік, які геть усе знають від Адама і Єви до королівського весілля у Великій Британії; тут почуєш витворну лайку тлустої перекупки — від її благословінь у чистій воді не відмиєшся; тут поважні гірські ґазди стоятимуть мовчки хоча б цілу вічність біля своїх килимів і ліжників, бо навіщо їх захвалювати, коли схожого дива ніхто з містян виткати ніколи не зуміє; тут збанкрутілий крамар до хрипоти закликатиме до стома кіньми зношеної залізної сарсами, запевняючи покупців, що підкови в нього мало що не золоті, а ухналі з нержавіючої сталі; тут циганки хапатимуть тебе за поли, обіцяючи вгадати твою срібну долю, а базарні злодійчуки будуть прошмигувати між твоїми ногами, коли побачать, де і що погано лежить...

Олесь зупинився перед яткою з пірамідами білих, мов прафіна, спасівок — не для того, щоб, вторгувавшись, купити їх, а щоб послухати вельми цікаву розмову двох підстаркуватих жіночок, які за його спиною молодість згадують, — їм здавалося, що вони шепочуться, а почути їх можна було аж біля Крупникового млина.

«Як собі пригадаю, — піворила одна, — кинув він мене між кущі у траву, гейби мав мене за околота, а було це на Грушівському перевозі, й почав мене товкти, ніби ціпом сніп невимолочений, і так мені файно стало, що я аж заспівала. І відтоді кожного разу під час цієї роботи–то співаю, то вівкаю, як та дівуля на весільних заводинах...»

«Тому то ти аж трьох чоловіків поміняла й жодного нині не маєш, — хихикнула друга із заздрістю, щоб такої втіхи, щоб аж заспівати, не довелось їй ні разу зазнати. — Що вмієш добре вівкати, то ще повірю. А як співаєш — не раз уже чула: як затягнеш у церкві «Господи помилуй», то дяк замовкає, а по селу всі пси виють, як ті вовки на місяць. Тому й чоловіки від тебе втікають...»

«А хіба ліпше, кумо солоденька, — огризнулася перша, — як ти не те що співати, а й повітря по–людськи