Роман Іванович Іваничук - Торговиця

«Базійкай собі, що забагнеться, але скажи мені по правді, під ким ти нині співаєш, коли вже третій хлоп від тебе втік. Хіба що під тими сторонськими огирями, з якими волочишся по зарінках, як та лахудра...»

«Говори собі свеї... Може, я й лахудра, прецінь чоловіка не маю, але признаюся тобі, як на сповіді: ще й дотепер деколи пам’ять трачу...»

«Агій на тебе, безстиднице, дав би тобі Бог здоров’я!»

Олесь оглянувся: чи ж то не панна Ганя і пані Аделя повставали з ліжок і, як колись, посеред вулиці пліткують?.. Та ні, зовсім не знайомі ці жінки, але які подібні! Видно, в Місті живе ще прадавня традиція базарних інтермедій...

На краю майдану, від зарінку, сидів за розставленим на землі старовинним мідним посудом — мидницями, збанками та чашами — старий, як і посуд, чоловік, певне, колекціонер, і говорив сам до себе, незважаючи на людей, які байдуже його минали, вів він цікаву мову про стародавні часи, бо й належиться таке оповідати антикварові:

«А чому, гадаєте, Карло XII програв битву під Полтавою? Войська мав замало? Та де! Зв’язався на свою голову з козаками, а ті у нього коней крали і циганам продавали... Отаке–то...»

По хвилині почав він з іншої бочки:

«Як за першої війни воював я на італійському фронті, то в костьолах таких пань бачив, що лишень цьом та й люлю! Довгі сукні землю коронками замітають, а в нас що? Прийде фіфа до церкви у такій короткій спідниці, що як вклякне, то, вибачайте, дупу видно, а ксьондз на те дивиться й ніц не каже...»

Ще трохи помовчавши, теленів далі:

«У молодості бував я в Познані. О, там дами ходять, мов рибки пливуть, лиш поплавцями перебирають... А наші молодиці так розбехкалися, що задницями волочать землю, ніби тачки тарганять за собою... Тому–то у нас не так діється, як у них...»

Олесь довго блукав базаром, у міський світ занурившись і про все забувши. Й добре йому було на такому відпочинку, та враз постало перед ним його власне минуле життя, якого він хотів позбутися. За столиком, на якому гуцули бриндзу продавали й пішли собі, розпродавши, розмістив дерев’яні буздигани, рядочком виставивши, ніхто інший, а сусід Гаврилко й пояснював зацікавленим, кого та чи інша коряжина зображає, а люди обступили столик, бо такого товару на Торговиці ще не бачили.

«Це Сталін, прошу пана... То Молотов, це Калінін, а той — то вже Берія... А ще маю кілька безіменних, їх же було в нас мільйонами».

«Што–то нє похожіє, — підійшов до столика якийсь москаль і, сумніваючись, обмацував то одну, то іншу фігуру. — Морди протівниє».

«Бо такі в них були пики, — впирався Гаврилко. — То лише на портретах художники їм фізії підмальовували».

«О, то в тебя сдесь всьо політбюро!» — захоплено вигукнув інший, і на голос його почала сходитись до столу базарна москальня.

Приглядалися, обмацували, а деякі зітхали побожно: «На самом дєлє — Сталін, отєц наш родной нєзабвєнний... Ну а ето чєм нє Молотов — такой серйозний, в очках... І дєдушку Калініна по бородкє опрєдєліш... А как етого не узнать: Берія! Сволочь, канєшно, но наш...»

За мить потвори були розпродані, й Гаврилко, навіть не помітивши Олеся, йшов з базару з набитою грішми кишенею й говорив сам до себе, сміючись:

«І в думці не мав, що тих падлюк у нашому Місті ще стільки залишилось!»

Вийшов на Каштановий провулок і, ні миті не вагаючись, завернув до Малгосиної кнайпи.

...Пан Корнель бачив, як Олесь нервово розщепив хвіртку, прудко вийшов на вулицю, немов хотів когось наздогнати, й подався в бік базару.

«Втікає від себе самого, — подумав Геродот. — Й не може втямити, що від себе не втечеш. А я вже те збагнув і кажу всім і собі самому: огляньтеся на пройдену дорогу, бо, не побачивши її початку, кінця не уздрите...»

Й тоді увірвалося в його пам’ять тривожне питання Сальомеї — таке болісне, що як те серце не трісне, не розірветься, кров’ю не бризне: зґвалтував пана Корнеля несамовитий туск, якого вгамувати ні колись, ні тепер не мав сил.

«Що буде з нами, Корнелю?»

Мабуть, для того, щоб біль злагіднів, у мозок радника всмоктувалась рятівна думка — не один він приречений на страждання. Напевне, й Олеся так само питала Нуся, може, й не раз, та на нього вони обоє могли однаково відповісти, бо однакова небезпека чигала на них — від того самого ворога. А в Корнеля із Салькою інакше склалося: там, де він плекав хоч якусь надію на порятунок для свого люду, — на її родаків і на неї саму зачаїлася смерть, й Геродот лише одне міг порадити своїй коханій: ходімо до прелата Русина просити для тебе вихрещення... Та не сказав він цього: Сальомея щойно вернулася із синагоги, в якій весь день суботній випрошувала у всесильного Яхве порятунку для себе й для родини, яка її зреклася за зраду того ж Бога... Та іншого вона не знала, й блюзнірством здавалося їй благати порятунку в Мученика, якого її предки розіп’яли, накликаючи при тому на себе найтяжче прокляття: хай кров його впаде на нас і на дітей наших!

І збулося воно, і ніхто того прокляття з юдеїв ніколи не зніме. А яка ж то загроза таїлася в особі розіп’ятого, що так збоялися його євреї; нині на смерть ідуть вони покірними процесіями й марно через той проклін гинуть, та невже було б гірше, якби в той фатальний п’ятничний день, за Пилата, викричали гебреї волю не Варавві, а Ісусові?

Пан Корнель чув, як обпікає його груди гаряче дихання коханої, а на її лівій руці жовта пов’язка із зіркою Давида, а на крамницях й установах написи «Juden verboten!»[18], а на Скупневича гримлять ковані чоботи окупантів, а євреям ходити тротуарами суворо заборонено — тільки серединою вулиці, немов худобі; Корнель дихає разом із Сальомеєю, він навіть не уявляє, що може залишитися без неї, він готовий піти з дружиною на смерть, та хто з юдеїв впустить християнина до спільної могили, хто дозволить змішатися навіть пролитій крові вічних супротивників, які, втім, мають одного Бога... Й говорив Корнель Сальомеї те, у що сам не вірив: мусимо померти разом. Так, напевне, говорив і Олесь до Нусі, й обоє вірили, що так станеться,