Роман Іванович Іваничук - Торговиця

і українців... Й ніхто не вернувся... Вчора до мене в сільську канцелярію прийшло четверо — у шкірянках, в круглих кашкетах з гудзиками на чубках, випитували про настрої в селі. Пильно оглядали приміщення й міряли мене очима, ніби хотіли запам’ятати мій вигляд. Питали, чи я знайомий з вами, я сказав, що всі у горах вас знають, на що один промовив глузливо: «Рибак рибака відіт здалєка», і ще зауважили, що на будинку тимчасового комітету немає державного прапора. Я виправдовувався, що червоної матерії ніде дістати, на що один пирхнув: «При бажанні будьяке полотно вифарбував би у власній крові»... Мова про кров тяжко мене зажурила, я зрозумів, що приходили вони до мене неспроста...»

Вінценз узяв Шекерика під руку, завів до світлиці й мовив скрушно:

«Я міг ще встигнути перейти кордон, та подумав: хто мене шукатиме в бистрецьких ізворах... Та якщо випитували про мене, то знайдуть...»

«Ви, може, посмієтеся з мене, — промовив по хвилі Шекерик, — коли скажу, що вірю в наші замовлення... Тож водно повторюю собі в думці: пропади від мене, нечиста сило, в тарапати незвістенні, щезни, як дим від вітру, як роса від сонця...»

«Замовлення й молитви не допомагають, пане Петре. Вони лише заспокоюють...»

«Неправда ваша, пане Станіславе. Ви добре знаєте наші звичаї й вірування — як учений. А в мені вони, мов кров, пульсують... Доки люди молилися сонцеві, доки вірили у ворожбитські примівки, доти чулися безпечно, як звір у лісі, як птаха в повітрі. А ми забули старосвітські обичаї та й почали збавлятися так, як правічні ліси, ушкоджені людською рукою».

Вінценз посміхнувся, й від тієї усмішки гейби повіяло у світлиці літнім леготом, й жура в мужів принишкла. Пані Ірина подала на стіл обід й бутельку з порічняковим вином поставила; господар налив вина в пугарі, повернув розмову в інший бік і запитав про таке, що могло здаватися зовсім маловажним у нинішньому дні:

«Чи ви, Петре, закінчили писати свого «Діда Іванчика»? Бачу, що ні — ще живете його способом мислення. Я щиро хотів би, щоб ви завершили ту книгу. Бо прийшла у наш світ орда, яка хоче викорчувати з людської пам’яті, з самої підсвідомості відвічні традиції, звичаї й закони. І всі ті молитви й заклинання пропадуть, ніби їх ніколи й не було... Й забуде світ про наш дивний край... Ну що знали б ми про стародавній світ, якби не «Іліада» і «Одіссея»...»

«Ще трохи — і завершу», — відказав Шекерик.

«І добре заховайте. В скляну бутлю вкладіть, добре залакуйте і закопайте. Колись люди видобудуть ваш манускрипт, прочитають і стетеріють з дива, а теж зжахнуться від думки, що такий скарб людського духа міг навіки пропасти».

Сиділи якийсь час мовчки, й тривога, розслаблена розмовою про вічне, знову почала тужавіти, й двом зажуреним чоловікам не хотілося встрягати в неї.

Шекерик підвівся.

«Йду, пане Станіславе... Добре, що вас побачив, а то різні думки зментрожили мою душу. Прощавайте... Може таке статися, що більше й не побачимося».

«Не говоріть дурниць», — згіркло вимовив Вінценз і провів Шекерика до брами.

На другий день перед вечером до Шекерикового дому прибігли сусіди й залементували:

«Пана Вінценза забрали з Бистреця!»

Ця вістка приголомшила Шекерика і весь край: без Вінценза — літописця карпатського опришківства й щирого приятеля горян — гуцульський світ немовби осиротів, гейбито студені боривітри прогуділи понад горами й видули із сіл, ізворів, бескеть та полонин правічний вільний дух і збойницьку буйність. Стихли солодкі трелі сопілок, трубні голоси трембіт та щебет скрипок; припали пилом до землі весільні куряви, й стало так глухо в краю, ніби ніколи тут не гомоніла коляда, не дзвеніли пастуші дзвіночки й калатала, не лунали дівочі вівкання та галайкання чабанів на плаях, й пістолі на Мунчелі й Костричі ніколи не гриміли...

Але треба було щось чинити — а що, до кого волати, в кого помочі просити, коли весь світ зворожився? І прочував Шекерик, тамуючи тривогу в грудях, що і на нього прийде черга; і гріховно думалось йому, й ту святотатську спокусу відганяв від себе, як міг, хоч знав, що супроти диявольської сили можна встояти лише при допомозі диявола, й він запобіг би в нього ласки, якби вчинив те, чого не зважився зробити дід Іванчик...

Проте Шекерик у просвітку тверезості добре усвідомлював, що христопродавством не запосягнеш прихильності в диявола, ще дужче себе занапастиш, — лише смілива й свята людина зможе допомогти його приятелеві, й він вирішив пошукати помочі в людей.

Вдруге приманджав звіриними стежками до Бистреця; пані Ірина вже дізналася, що її мужа посадили в станіславівську тюрму, — і якби ви, пане Петре, вдалися до когось впливового, чей такі в нас є: кажуть, що Петро Франко при советах у фаворі ходить, а може, хтось із письменників, всі ж бо приятелювали із Станіславом...

Й Шекерик при цих словах аж стрепенувся, пройняла його рятівна думка: найбільшою пошаною втішається нині в Місті письменниця Ірина Вільде, а він з нею знайомий: на храмовому празнику у Криворівні сиділи вони разом за столом у гостях у сільського пароха й жартували за чаркою...

«Ви, пане Шекерик, геть на Довбуша схожий... Певне, за вами молодиці пішки ходять, ви ж такий бравий, що ніяка перед вами не встоїть».

Петро з охотою прийняв комплімент від відомої письменниці й по–парубоцьки відпалив, а Вільде на його жарт сміхом пирснула, й очі в неї засвітилися.

«А ви б устояли?» — примружив око Шекерик.

«Хтозна... Але ж я не попадя з Хоткевичевого роману», — відказала Вільде.

Згадка про знайомство з популярною письменницею не сходила із Шекерикової голови, й він врешті зважився завітати до неї. Вільде його впізнала, була привітною — може, згадала фліртову перемовку з ним на празнику, та по його стурбованому вигляду втямила, що гостеві не до фліртів. Шекерик вийняв із тайстри оправлену в коленкор книгу й подав її письменниці.

«Може, ви її й читали, це «Правда старовіку» Вінценза».

«Як би я могла таку книжку не прочитати? — подивовано відказала Вільде. — У мене вона є... — Взяла книжку з рук Шекерика й додала: — Така сама, видана у варшавському видавництві «Roj». Але чому ви...»

«Вінценза заарештовано».

«Господи! — зітхнула Вільде. — Та за віщо? Як можна таку людину в тюрму запроторювати? Таж його весь світ знає...»

«Допоможіть, добродійко», — прошепотів Шекерик.

Ірина Вільде довго й мовчки гортала книжку й промовила врешті:

«Залиште її