Йоганн Вольфганг Гете - Фауст

струмінь твій ізмеженів.

Ніж тут лісним царем бродити

По диких нетрях навмання,

Вертайся те дівча-бідня

За всю любов нагородити.

Помалу-малу йде їй день;

Стоїть край вікна, зорить в неба муть,

Де хмари хмурі над муром пливуть…

«Чом я не пташка?» — їй тільки й пісень

І день, і ніч, і ніч, і день…

То звеселіє, то хмурніє знов,

То вдариться у плач,

То ніби вщухне… От бач,

Яка там любов!

Фауст

Змія! Змія!

Мефістофель

(до себе)

Таки тебе впіймаю я!

Фауст

Не спокушай, не говори

І рани в серці не ятри!

Не розпаляй в душі безумній хоті

До ярої, незайманої плоті.

Мефістофель

Вона гада, що ти її забув уже…

Тобі ж, здається, байдуже.

Фауст

І вдалині я все близький їй буду,

її повік не кину, не забуду.

Я заздрю й на розп'ятого Христа,

Коли його торкнуть її уста.

Мефістофель

Бува й мені, що аж жижки трясуться

До сарн-близнят, що між лілей пасуться.

Фауст

Геть, звіднику!

Мефістофель

Ну лайсь, нехай і так; про мене!

Створивши хлопця й дівку, Бог

Докупи тут же звів обох,

Щоб сповнили покликання священне.

Тяжка біда мені з тобою!

Та я ж до милої покою,

А не на смерть тебе веду.

Фауст

Що за небесний рай — її обійми!

Нехай вона мене в них палко прийме!

Чи ж я забув її біду?

Чи ж не тинявся я бурлакою бездомним,

Недолюдком без просвітку й мети,

Неначе водоспад, що в льоті карколомнім

Шумить в зівущу хлань з жахної висоти…

А ось вона — в невинності дитинній

На тихому альпійському лужку

Жила собі в своїй хатині,

Як у маласенькім світку.

І я, богомерзенний,

На тім не перестав,

Що скелі величенні

На друзки розбивав!

Я ще й її життя розбив зухвало!

Ти, пекло, цеї жертви вимагало!

Гей, чорте, поможи цей час тривоги збавить!

Що мусить буть, хай збудеться притьмом,

Нехай судьба її впаде й мене роздавить,

Нехай загинемо разом!

Мефістофель

Знов закипів, в огонь метнувсь!

Йди, дурню, любку потішай!

В безвихідь головою ткнувсь

І думає: усьому край!

Хоробрим будь, дивися ширші

Ти чортом вже помазався незгірш!

Ніде нічого гидшого не знаю,

Як чорт, що знизивсь до відчаю.

Кімната Гретхен

Гретхен

(одна за прядкою)

На серці жаль,

Мій спокій зник

І вже не вернеться

Повік, повік.

Де його нема —

Могильна тьма,

І білий світ —

Зів'ялий цвіт.

В голівоньці

Журба тяжка,

На думоньці

Печаль гірка.

На серці жаль,

Мій спокій зник

І вже не вернеться

Повік, повік.

Я виглядаю

Його в вікно,

Я дожидаю

Його давно.

Ой коли б прийшов,

Хорош, ласкав,

Пройняв очима,

Словом заграв,

Посмішкою

Зачарував,

Потиснув руку,

Поцілував!

На серці жаль,

Мій спокій зник

І вже не вернеться

Повік, повік…

До нього рветься

Душа моя,

Його обняти

Жадаю я,

І цілувати,

І любо мліть,

В його цілунках

І смерть зустріть.[43]

Сад Марти

Маргарита і Фауст.

Маргарита

Пообіцяй же, Генріх!

Фауст

Все, мій друже!

Маргарита

Скажи, як із релігією ти?

Ти серцем повний доброти,

А от до віри мов байдужий.

Фауст

Облиш, дитя! Міцна моя любов;

Кого люблю — проллю за того кров,

А вірити не бороню нікому.

Маргарита

Ні, треба вірити й самому.

Фауст

Чи треба ж?

Маргарита

Ох, щоб я на тебе мала вплив!

Ти ж не шануєш і Святих Дарів!

Фауст

Шаную.

Маргарита

А приймати не приймаєш.

На службі, сповіді ніколи не буваєш.

Ти віриш в Бога?

Фауст

А чи змога

Комусь сказать: «Я вірю в Бога»?

Чи ти в священика спитай,

Чи в мудреця про те — вважай,

їх відповідь — мов глум.

Маргарита

То ти не віриш?

Фауст

Мій ангеле, не в ту ти міру міриш.

Хто б міг назвать Його

І так признать Його:

«Я вірю в Нього»?

Чи не відчуть Його

І відметнуть Його:

«Не вірю в Нього»?

Всеобіймитель

І Вседержитель,

Хіба ж не обіймає, не держить Він

Тебе, мене, себе?

Хіба ж над нами не склепіння неба?

Хіба ж під нами не земная твердь?

Хіба ж нам не зоріють

Привітно зорі вічні?

Хіба ж я не дивлюсь тобі у вічі?

Хіба ж усе це не пройма

Твій ум і серце,

Не віє в вічній таємниці

Незримо й зримо вколо тебе?

Наповни ж Ним все серце, аж по вінця,

І якщо в цім чутті зазнаєш щастя ти,

То зви Його, як хочеш:

Любов! Блаженство! Серце! Бог!

А я ім'я не знаю

Йому! Чуття — то все;

Ім'я — то звук і дим,

Що пал небесний сповива.

Маргарита

Втішаєш ти мене всім тим;

Священик каже те ж; слова

Він тільки інші ужива.

Фауст

Ти обійди усі світи, —

Це кажуть всі од серця повноти,

Та кожному своя властива мова;

Чому й мені свого не вжити слова?

Маргарита

Послухаєш, то й гарно кажеш ти,

А все ж тривога обіймає,

Бо у тобі Христа немає.

Фауст

Дитино!

Маргарита

Горе мені тяжке,

Що ти попав в товариство таке.

Фауст

Яке?

Маргарита

Того, що ходиш завше з ним,

Ненавиджу я всім нутром своїм;

Такого не було ще ніколи;

Побачу — аж у серце коле,

Той чоловік страшний якийсь.

Фауст

Люба лялечко, не бійсь!

Маргарита

Його присутність аж кров стена.

Я всім зичлива й приязна;

Тебе хочу бачить — жду не діждуся,

Того ж чоловіка душею боюся,

Та ще й здається, що він шахрай!

Як я неправа, Боже, не карай!

Фауст

Є ж і такі диваки на світі.

Маргарита

Із таким я б не хотіла жити!

Як тільки він заходить сюди —

Подивиться так глузливо завжди

І мов зі