Зінаїда Валентинівна Луценко - Необдумана Міловиця

«Ільку, біжи бігом до нас, бо тата нашого дуже збили! Лежить і помирає!»

Кинув Ілько тоді усе з рук і побіг за сестрою.

Хоч батько й вигнав колись його з дому, не прийняв потім ні тебе, Міловице, ні ваших дітей, Ілько на батька зла не тримав.

Як прибіг же Ілько до двору, то батько його вже лежав у напіврозібраній хаті і був без пам’яті, тільки стогнав, а з рота йому юшила червона слина.

Запрігши батькового коня у віз, поїхав Ілько по лікаря, батька свого вдома лишив, бо дороги він міг уже й не витримати.

«А чим батько хворий?» – спитався відразу ж лікар в Ілька.

«Його дуже побили».

«А хто побив? Як батька звати?» – перепитав лікар.

«Батька звати Ксень Чуйко. Побили, бо не хотів іти до колгоспу».

Лікар як почув, що сказав Ілько, та й зразу ж і сів назад на своє місце.

«Ну, то йди собі до батька, та й помагай йому сам, як можеш, бо я не поїду, – відмовився, – бо твій батько – куркуль, одноосібник!»

«Який куркуль?! – закричав Ілько. – Він собі хазяїн був!»

На той галас із сусідньої кімнати ввійшов іще один дядько, там через сіни була сільська рада.

«Хто це тут кричить?» – спитав.

«Та… син Ксеня Чуйка, куркуля, він хоче, щоб я їхав рятувати його батька, бо той противився владі – і його побили!»

«А-а-а, так ти – Чуйків син? Їдь собі додому, поки ми ще добрі, йди собі звідси! А як будеш кричати й виступати тут, то ми ще й до тебе прийдемо! Поїдеш разом із батьком своїм у Сибір!»

І злякався, Міловице, твій Ілько, щоб не побили і його, як батька. Бо помогти батькові він уже нічим не міг.

Розвернув Ілько назад батькову коняку та й поїхав. А за добу Ільків батько, Ксень Чуйко, помер, бо повідбивала йому влада за непослух печінки, і тепер чи так, чи інакше він мусив іти «до гурту» – на сільський цвинтар. За батьком зразу ж померла й твоя свекруха Текля, дісталося і їй, бідній.

Добро Чуйків, зароблене ними тяжкою працею коло землі й худоби, нова влада віддала в колгосп, і не дісталося вам із Ільком нічого…

Найменших сестер забрала до себе Ількова сестра Олександра, бо з доброї хати Чуйків залишилася тепер одна пустка…

* * *

Пам’ятаєш, Міловице, як після випадку із Ксеньом Чуйком останні в селі одноосібники «добровільно» всі позаписувалися у колгосп, злякалися?

А тоді влада вирішила провести позапланову м’ясозаготівлю.

Ходили ті ж дядьки, що вбили Ількових батьків Теклю й Ксеня, від двору й до двору, та й переписували у книжку, що й кому треба здати для держави. А тоді верещали по хлівцях наполовину вгодовані свині і мукали корови; і плакали по хатах жінки, прощаючись зі своїми годувальницями.

І ти, Міловице, дуже терпла за своєю коровою, бо ж врятувала вона колись була всю вашу сім’ю від голоду.

А Ілько, Міловице, по-іншому рішив, хоч корову він теж жалів…

Якось увечері, як ти з дітьми лягла спати, – вийшов Ілько на вулицю, а тоді зайшов у низенький хлів, взяв корову на налигача – і вивів на обору, зав’язав корові морду хусткою, пообмотував ратиці клоччям, а тоді, щоб ніхто не побачив, повів полем у сусіднє село.

На ранок приніс тобі, Міловице, Ілько, мішок із м’ясом, те, що від корови лишилося.

І ти, Міловице, за коровою побивалася, і сердилася на Ілька, і плакала.

«Так хоч буде дітям що їсти, однаково б забрали», – зітхав на твої сльози Ілько.

Засолила ти, Міловице, коров’яче м’ясо у діжку, й закопали ви його з Ільком під хлівчиком.

«От тобі, корово, й нова обора», – сказав Ілько.

«А де, тату, моя корова? – дивувався Макар. – Чогось мама не ходять більше її доїти?»

І зглядалися ви, Міловице, і думали, що сказати дитині, бо правди казати не можна було.

«Пішла наша корівка у поле, та й десь там і ділася», – вигадала дитині ти, Міловице, історію.

«То треба йти бігом шукати!» – підхоплювався Макар.

«Не треба! Напали на корову вовки та й роздерли її».

«А ти бачила, як рвали?» – перепитував Макар.

«Еге ж, бачила».

«А чом же не оборонила?!»

«Бо вовків було дуже багато, могли б і мене з’їсти!»

«То не ходи за коровою…»

На тому дитині й забулося, тільки ти, Міловице, й далі плакала, як витягувала з діжки шматки м’яса коров’ячого.

Частина 4

І для чого це ти цю погану сіру хустку на голові пов’язала, безталанна Міловице?

Пройшло було вже від вашого з Ільком весілля, Міловице, п’ятнадцять років.

І в селі тепер, крім ясел, була ще й своя школа, і хто хотів і міг, ходили вчитися. За дерев’яними, грубо збитими столами на лавках та ослінчиках сиділи учні, і хто мав чоботи, той і йшов учитися.

Не повертався з Америки твій брат Тимко, не писав більше він листів до своєї рідні.

Повиходили вже й заміж були молодші сестри твої, Міловице. Ярина жила близько, через дві хати від матері, Катерина через берег на другім кінці села, а Тетяна з Явдохою повибиралися у сусідні села.

А в убогій вашій хаті з Ільком було багато дітей, після Макара й Гані народилося ще троє – Маруся, Гріша й Іван.

Якоїсь весни замісили ви з Ільком глини, накрутили вальків із половою і зліпили ще одну хату, через сіни.

А на осінь підвела ти, Міловице, жовтою глиною довгу призьбу, і справили ви новосілля.

Як і раніше, ще поночі щодня вставала ти, Міловице, до печі й баняків, палила вогонь у челюстях і совала баняками по припічку.

А діти твої, Міловице, визирали з лежанки на хату, там сушилося просо й кукурудза, й тепло було.

Накидала ти, Міловице, у велику щербату миску бараболю або ж сипала густу кашу, чи галушок, чи вареників, викладала по столі дерев’яні ложки, і сідали всі та чекали на батька.

Не було серед дітей твоїх тільки найстаршого, Макара.

Забрали його були разом із іншими сільськими дітьми ще на початку війни в Германію.

А до війни вчився Макар дуже гарно у школі.

І мріяла ти, Міловице, що колись із Макара твого буде гарний лікар!

Хвалив твого хлопця й учитель.

«Вчись, синочку, і будеш, як твій покійний дід Ксень, людей лікувати! Твій дід був костоправом. Ото як закінчиш гарно школу, поїдеш