Зінаїда Валентинівна Луценко - Необдумана Міловиця

Пам’ятаєш, Міловице, уже було надвечір, поверталася ти додому з колгоспної роботи.

«Міловице, доню! Принесли листа від Тимка! – від дороги кричала до тебе мати. – Гукай, доню, Ілька, нехай скоро йде до хати і прочитає нам!»

Пам’ятаєш, Міловице, як вимив Ілько руки і сів за стіл, а ти ще й простелила по столу чистого рушника.

Витягнула тоді твоя мати Горпина з-за пазухи сірий папір і розгорнула. Ілько читав, а ви всі слухали про те, що Тимко живе тепер у Детройті й працює на заводі Форда, що додому він повертатися не буде. Розпитував Тимко про здоров’я рідних своїх і передавав усім привіт. Але грошей Тимко більше не передав і не писав про гроші нічого. Мабуть, не підозрював Тимко, у якій біді жила тепер його рідня.

Ще й другого дня Ілько знову читав листа, і слухали його твої, Міловице, сестри і найближчі сусіди.

Мати ж увесь час тулила до очей хусточку й тільки хитала головою:

«Але не шле Тимко нам більше грошей, – журилася вголос, як порозходилися чужі з хати. – Аби ж тільки він знав, що батько його утнув, що сестри осталися без приданого… І хата валиться, і скрізь таке безголов’я».

«Колись, може, приїде, мамо, наш Тимко, та й привезе вам гроші!» – втішала ти матір, Міловице.

І відтоді як поїхав твій брат, Міловице, із села, багато часу спливло й багато дуже перемінилося. Почалася була війна, а тоді революція, за нею – громадянська, комнезам, розподіл землі, розкуркулення, Печора, колективізація, ще один голодомор…

Не повернувся твій брат Тимко з Америки ніколи, то й не застав біди.

А ти, Міловице, вже з телички дочекалася й корови.

Село мерло від голоду, а ви мали хоч трохи свого молочка. Ти, Міловице, пам’ятаєш, цілувала свою корову у м’які вологі губи і говорила з нею, як із матір’ю? Як добре, що у вас була корова!

А корова була добра. На поганеньких харчах давала молоко пополам із сметаною, і гріх було жалітися.

Твої діти, Міловице, Макар із Ганею, чухали корову за лоба.

«Буде весна, пожену нашу корову пасти!» – хвалився Макар батькові.

«Поженеш, сину, чом не погнати? – казав Ілько. – Тобі вже п’ять років, якраз пастух!»

«А я, я?» – і собі жебоніла Ганя.

«А ти ще дуже мала! – махав на неї пальцем Макар. – Хіба до воріт будеш вигонити!»

І ти, Міловице, дуже тішилася з тих балачок.

Бо за порогом вашої хати був страшний суд!

Вихудлі, наче тіні, голодні люди бродили скрізь вулицями.

«Не йдіть за ворота, щоб вас злий дядько не вкрав та не з’їв часом», – застерігала ти дітей своїх, Міловице.

«А що, він уже когось з’їв?» – перепитував Макар.

«У нашому селі ще не з’їв, а от у сусіднім…»

І пригадувала ти, Міловице, з острахом, як ішла якось через колгоспне поле, а край дороги лежала дохла роздута коняка із шматком паперу у вишкіреній морді. А ти, Міловице, читати так і не навчилася, але здогадувалася, що там могло бути написано, бо чула про таке від людей: «Тато в созі, мама в созі, голі діти при дорозі. А хто мне так цінує, нехай в сраку й поцілує».

За такі папери людей відправляли до Сибіру.

І ти, Міловице, пошепки увечері розповідала про побачене Ількові.

«Не кажи нікому», – просив тебе Ілько.

Вже як ішла ти другого дня тим самим місцем, то бачила, що коняки не було – голодні люди забрали. І здогадувалася ти, Міловице, куди: замучені голодом люди забирали падло на харчі.

Боялися ви за свою корову, Міловице, тому що ночами попід хати людські шастали банди злодіїв. Шепталися навіть, що то були люди з вашого села. Але боялися назвати голосно, хто це був, бо не було ніякого від злодіїв захисту.

Грабували у той важкий час село злодії, грабувала й влада…

Через те й ходила ти по три рази на ніч у хлів до корови, Міловице, і кропила корову святою водою, як вигонила коли у двір.

Пам’ятаєш, Міловице, як уже минуло три роки після голоду, то стало село трохи відживати, і зібрали у колгоспі гарний урожай?

І були ще у селі такі господарі, які не хотіли йти в колгосп і трималися з усіх сил своєї землі й двору, незважаючи на тяжкі податки.

Серед таких хазяїв-одноосібників був і Ільків батько, Ксень Чуйко.

Хоч Ілько, рідний син його, чи не з першого дня гарував у колгоспі, заробляв трудодні, батько все ще залишався одноосібником.

І якогось дня пройшла селом чутка, що Ількового батька побили. Побили за те, що не хотів він іти в колгосп, дуже муляло те новій владі.

Не раз і не два приходили дядьки до Ількового батька Ксеня, ставали під високий тин і гукали йому йти до колгоспу, просили й грозилися. Але впертий свекор твій, Міловице, як колись був зарікся, так і стояв на своєму твердо.

«Чого б це і з якої дурі мав би я віддавати свою скотину до гурту?! – знов уже й не раз кричав Ксень, як заставляли силою писати заяву на вступ до колгоспу. – Нехай голяки вступають, та не сплять, а роблять, зароблять собі та й будуть мати те ж, що й я! А то бач – віддавай Ксень своє хазяйство, зароблене тяжкою працею, а Ригорко хай хазяйнує! Вже бачили, до чого були дохазяйнувалися, півсела під землею лежить!»

Кричав так, Міловице, твій свекор і докричався до того, що прийшли до його двору одного дня люди з міліції, звалили на землю й тяжко побили ногами так, що не міг він більше ні ворушитися, ні дихати, а тільки лежав і дивився широко розплющеними очима в небо. А тоді почали з хати бляху здирати…

«Що робити?! – кричала Ількова мати Текля. – Убили мені чоловіка!»

Активісти ж не схаменулися, а кинулися розкидати хату. Рвали дядьки шматки бляхи з верха й кидали на землю.

«Оце тобі, куркульня!» – кричали.

На той жіночий крик збіглися до воріт сусіди, але ніхто не кинувся допомагати, дивилися люди тільки крізь тин і боялися, а хто ще й ховався за тином. Бо назавтра на місці Ксеня міг би бути кожен із них.

І тільки кума Югина, хрещена Ількова, твоїй свекрусі Теклі пошепки посовітувала:

«Нехай Ілько їде по лікаря. Він робить в колгоспі, то його й послухають».

Через те й побігла менша Ількова сестра на край села, до свого брата, до