Гюнтер Грасс - Кіт і миша

шепотіли щось одне одному, стоячи по різні боки пористої скелі, хихотіли, шепотіли і знову хихотіли. Я не мав з ким пошепотітися, і тому з серйозними роздумами в голові попрямував крізь алею, яка вже стала більше схожою на тунель, що ставав усе вужчим до кінця і цим відлякував, а вгорі так сильно заріс гілками, що там не літали навіть птахи, і вела ця алея-тунель від печери-шептальні до Сопотівського шосе. Я обігнав двох медсестер, які супроводжували лейтенанта на милицях і сміялися з його жартів, і двох бабусь із, мабуть, трирічним малюком, який постійно тікав від них зі своїм дитячим, хоча на даний момент і мовчазним, барабаном. І тут раптом мені назустріч почала виростати із лютневого туману якась постать, і я зіткнувся з Мальке.

Ми обоє засоромилися від цієї зустрічі. А крім того, факт, що ми наштовхнулися одне на одного на цій алеї, без жодного бічного виходу, на якій навіть небо було закрите гілками і мохом, цей факт викликав якесь урочисте і водночас гнітюче відчуття: нас зіштовхнула доля, або ж садово-архітектурна фантазія в стилі рококо; я досі побоююся садів при замках, замкнутих з усіх боків у дусі старого доброго Ле Нотра.

Ясна річ, ми зупинилися для розмови, але я не зміг відвести очей від його фуражки трудового фронту, яка не лише на Мальке, а й на кожному, хто її носив, виглядала як вершина потворності: високо і непропорційно вона здіймалася над козирком, мала колір засохлих екскрементів, і хоча посередині прогиналася, як капелюх, але ця складка була такою вузькою і короткою, що більше нагадувала зморшку, через це фуражка дістала назву «задниця з кокардою». На голові Мальке ця фуражка виглядала особливо потворно, хоча насправді вона лише у багатократному збільшенні повторювала його проділ, від якого Мальке, до речі, на трудовому фронті довелося відмовитися. І так ми стояли один проти одного, посеред усіх цих шипів і колючок, зі своєю тонкою шкірою, а потім підбіг і малюк зі своїм барабаном, який цього разу вже не мовчав, оббіг нас магічним півколом і зник разом зі своїм галасом у звуженні алеї.

Мальке неохоче і скупо відповів на мої питання про партизанський рух в районі Тухлєр Гайде, про постачання продуктами і про те, чи поблизу них стоять «трудові діви», а потім ми похапцем попрощалися. Мені було цікаво, що він робить в Оліві і чи відвідав він отця Ґузевскі. Довідався я лише те, що постачання продовольством нормальне, а «трудових дів» поблизу немає. Чутки про партизанський рух Мальке вважав перебільшеними, хоча і не зовсім вигаданими. До Оліви його послав обер-фельдмайстер по якісь там запчастини, це було відрядження на два дні.

— Із отцем Ґузевскі я сьогодні розмовляв після заутрені, — а потім знервований жест долоні, — він ніколи не міняється, що б не трапилося!

І відстань між нами збільшилася, бо кожен відступив на крок.

Ні, я не озирався за ним. Неправдоподібно? Зате речення на зразок: «Мальке не озирнувся за мною» не викликає жодного сумніву. Я змушений був постійно озиратися, бо ніхто, навіть малюк зі своєю галасливою іграшкою, не трапився мені дорогою і не допоміг мені.

Потім я Тебе не бачив, якщо порахувати точно, то понад рік. Але не бачити Тебе не означало, як і досі не означає, можливості забути Тебе і Твою напружену симетрію. А крім того, залишилися сліди: щойно я бачив перед собою кота, не має значення, якого саме — сірого, чорного чи смугастого, як перед моїми очима відразу ж з'являлася миша, але я і далі перебував у сумнівах і не міг вирішити, що саме мені зробити — захистити мишу чи підштовхнути кота до нападу.

До самого літа ми розташувалися у бараках навчальної і бойової батареї, без кінця грали у гандбол, а по неділях, коли дозволені були відвідини, вовтузилися більш чи менш уміло з дівчатами, щоразу тими самими, та їхніми сестрами у заростях прибережної осоки за дюнами, тільки я залишався одинаком, і досі зберігаю іронічне ставлення до цієї своєї слабкості. Що ще відбувалося? Роздавали м'ятні цукерки, читали лекції про венеричні захворювання, вранці Ґете — «Герман і Доротея», а після обіду кулемет 98К, пошта, мармелад із чотирьох сортів фруктів, співочі конкурси — у вільні від служби години ми часом плавали до нашої баржі, там постійно зустрічали нову порцію подорослішалих восьмикласників, дратувалися, а дорогою назад не могли збагнути, чим саме приваблювала нас аж три літа підряд ця обісрана чайками розвалюха. Згодом нас перевели до батареї в Пелонкен, а ще пізніше — до Ціґанкенберґ. Три чи чотири рази було оголошено тривогу, і наша батарея разом з іншими збила чотиримоторний бомбардувальник ворога. Кілька тижнів усі сварилися між собою, чи було це поцілення випадковим, а поміж сварками — знову м'ятні цукерки, «Герман і Доротея», віддавання честі офіцерам на вулиці.

Готтен Зоннтаґ і Еш потрапили на робітничий фронт раніше за мене, бо вони були записані добровольцями. Я, як завжди, пропустив момент запису, бо тягнув час і постійно вагався, які саме війська обрати. Таким чином, у лютому сорок четвертого я, разом із доброю половиною нашого класу, здавав випускні іспити у навчальному бараці, майже як у мирний час, потім відразу ж отримав повідомлення про зарахування на трудовий фронт і був звільнений із помічників зенітників. Щоб остаточно зарахувати собі зрілість, мені видавалося недостатнім отримати лише атестат, і оскільки у мене було ще чотирнадцять днів вільного часу, я вирішив спробувати, ясна річ, насамперед із Туллою Покріфке, якій на той момент було уже шістнадцять, а то й більше, вона пускала до себе всіх підряд, але й тут мені не пощастило, як і з сестрою Готтена Зоннтаґа. У такому нещасливому стані, який лише час від часу полегшувався листами від однієї з моїх кузин, яку разом із батьками евакуювали до Сілезії, бо увесь їхній квартал було вщент розбомблено, я відвідав отця Ґузевскі і пообіцяв йому, що під час першої ж фронтової відпустки кілька разів буду прислужувати йому в церкві. Від нього я отримав нове металеве розп'яття, такі спеціально виготовляли для новобранців-католиків, молитовник, а на зворотному шляху, на перехресті Беренвеґ і Остерцайлє, зустрів тітку Мальке, яка на вулиці ходила в окулярах із дуже товстими скельцями і пройти повз яку непоміченим було неможливо.

Ще до того, як ми привіталися, вона дуже швидко заговорила до мене сільським діалектом. А коли до нас наближався хтось із перехожих, хапала мене за плече