Микола Романович Литвин - Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.

злочинці та повії. При цьому особлива увага надавалася освітній і неупередженій громадській діяльності членів виборних комісій, яких зобов’язано складати письмові присяги. «Сей закон, – зазначив на сесії Національної Ради К. Левицький, – є вислідом взаїмного порозуміння всіх партій, які може навіть з запереченням партійних інтересів, згодилися на деякі уступки для загального добра.»[211]. Але парламентські вибори не відбулися – перешкодив травневий контрнаступ поляків. До речі, не всі українські політики схвально оцінили закон про майбутній конституційний парламент. Зокрема, стрілецький історик, діяч консервативного руху Василь Кучабський (1895–1945) зазначав, що вказаний закон задовільняв вимоги європейських організацій, однак не задовільняв інтереси поляків, оскільки запропонована структура парламенту базувалася на принципі абсолютного пропорційно-арифметичного представництва від партій. Отож цей закон фактично відвертав більшість поляків від широкої участі в державотворенні[212].

8 квітня ухвалено закон про громадянство, згідно з яким «право своїни» надавалось особам із постійним осідком проживання не менше 5 років; служба у державних установах і організаціях дозволялася лише після прийняття громадянської присяги. Особи-«чужинці» мали право з 26 травня покинути ЗУНР. Водночас В. Кучабський зауважив складність отримання західноукраїнського громадянства для наддніпрянців, бо вимагав обов’язкової належності до якоїсь галицької громади.

На прохання митрополита ГКЦ А. Шептицького 9 березня звільнено всіх інтернованих римо-католицьких священиків[213]. 10 березня виділ Української Національної Ради оголосив амністію політв’язням, засудженим до 1 листопада 1918 р., у тому числі за «шпіонаж», «бунт і повстання», «обиду релігії», «поміч для дезертира», «участь у тайних товариствах», «обиду признаної церкви або віросповідання», «потурання недопущеної релігійної секти», «дезерцію і самовільний відхід» та ін.[214]

Здійснювалися заходи, спрямовані на усунення причин міжнаціональних конфліктів, зокрема з євреями. У Тернополі, Перемишлі, Підгайцях, Чорткові, Гусятині, Копичинцях, Станиславові діяли жидівські національні ради[215]. З березня голова Державного Секретаріату видав рескрипт про недопущення в краї антисемітської агітації, винні підлягали карній відповідальності. Подібний рескрипт від 21 березня встановив, що Жидівська Національна Рада ЗО УНР має право мати свого представника при президії Державного Секретаріату. Її керівники брали участь у Жидівській Національній Раді Східної Європи (Париж), організували в Тернополі жидівський курінь (1200 чол.) під командуванням Соломона Ляйнберґа, провели численні культурно-освітні заходи. І ще один цікавий факт. Напередодні єврейської Пасхи українська влада дозволила Жидівській Національній Раді продати за кордоном партію нафти для закупки кількох тисяч тонн пшениці на ритуальну мацу[216].

Повільно, але цілеспрямовано у республіці формувались інституції громадянського суспільства. Її лідери прагнули громадянської і етноконфесійної злагоди, категорично відкидаючи спокуси крайніх більшовицьких експериментів. Цьому сприяло велике патріотичне піднесення народу.

Голос смутку і страждань

А в цей час на окупованих територіях спостерігався розгул вояччини, ігнорувалися права непольських національностей, утиски незалежних видань, здійснювалися арешти представників українських партій, греко-католицьких священиків.

Вступ новоприбулих польських військ розпочався масовими єврейськими погромами[217]. Невдовзі, у липні 1919 р., за участю польських вояків відбулась ще одна кривава масакра львівських євреїв. У березні 1920 р. – новий погром, у ході якого у місті вбито 64 особи, спалено 38 будинків[218].

Сповна відчули «демократизм» нової влади й українці. 22 травня 1919 р. було вбито голову Стрийської національної ради отця Остапа Нижанківського. 10 червня 1919 р. у с. Манява під Богородчанами без слідства і суду легіонери розстріляли 60-річного держсекретаря земельних справ ЗУНР Михайла Мартинця і професора Самбірської учительської семінарії Івана Сільця[219]. Чимало українських діячів було кинуто за ґрати. 30 березня 1920 р. дипломатичні представники ЗУНР у Римі отець Ксаверій Бонн і Петро Карманський передали папі Бенедикту XV меморіал, у якому змалювали злочин польської вояччини:

«Ваша Святосте! Виконуючи мандат, довірений їм урядом Української республіки і всім українським католицьким духовенством, представники українського народу при Святому Престолі, осмілюються зложити у стій Вашої Святости голос їх смутку і страждань, – голос, що виривається з сердець мільйонів вірних, глибоко переконаних, що Ваша Святість зверне свої, повні милосердя, очі на народ, який за п’ять з половиною років безнастанної війни вспинався по узгір’ях свого горя – своєї Голгофи, однак не стало йому більше сил донести цей тяжкий хрест до кінця»…

Зараз же по занятті Східної Галичини польська армія насамперед інтернувала всю українську інтелігенцію, що залишалася в краю. Між нею були також і найвизначніші міщани та селяни. Дійсне число вивезених подати дуже трудно, бо багато цих нещасних погинуло в дорозі від побоїв польської солдатні, ніж прибуло до концтаборів у Польщі.

Число інтернованих на десятки тисяч! Число самої інтелігенції доходить до десяти тисяч, а між ними найліпше тисяча священиків.

А які страшні життєві умови! Про них пише й польська преса. От, наприклад, що пише польський часопис у Варшаві «Робітник» під датою 16 вересня 1919 р.: «Життя в таборах в Модлині і в Берестю Литовськім застрашливе. Табор у Бересті – це ганьба Польщі. Від двох місяців з цього табору, в якім знаходилося коло шести тисяч інтернованих, викидувано від 50 до 100 трупів щоденно. В однім місці при пошеснім шпиталі трупи були поскидувані без похорону протягом трьох тижнів, і тут їх пороз’їдали щури».

Міжнародна комісія Червоного Хреста оглянула табори полонених і інтернованих цивільного населення і малює страшне пекло в Бересті Литовським в ще чорніших барвах: «Від 10 серпня до 11 вересня (1919 р. – Прим. авт.), – каже звіт, – згинуло 1124 особи! Від перших днів серпня щонайменше 180 осіб гинуло щоденно». Цей табір був справжнім «містом смерті»…

Польська армія не знала і не знає меж у своєму поході на знищення українського народу. Вона палила цілі села, винищувала маси невинного й безборонного українського населення, не щадячи ні жінок, ні маленьких дітей. Вона вживала найстрашнішого роду тортур у своїй пімсті супроти селян за те, що ті залишалися вірними своїй національній справі. Вона стероризувала і знищила все, що мало сліди української культури, – школи, архіви і бібліотеки було знищено або позамикано.

В одній в’язниці у Львові було около 2000 інтернованих, між ними 612 священиків. По кількох місяцях, завдяки інтервенції митрополита Шептицького і британської Місії, около 400 цих нещасних священиків звільнено. Та з цих звільнених поляки зараз же около 200 конфінували. Між інтернованими знаходилися також жінки з маленькими дітьми! Наприклад, у Вадовицях Анастасія Відей з шестимісячною дитиною. Учителька Кічера з Вишеньки з двомісячною дитиною, Анастасія Зелена з Камінки Струмилової з шістьма дітьми і т. д.

За причину переслідувань найчастіше служила приналежність релігійна. У в’язницях Холма, Любліна, Білої, Берестя Литовського і т. д. знаходяться тисячі селян Підляшшя, інтернованих за те, що не хотіли переходити