Микола Романович Литвин - Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.

непрацездатних і перестарілих, створення посередницького бюро праці для ліквідації безробіття, якнайшвидше проведення земельної реформи на користь малоземельного і безземельного селянства[201].

Органом партії став щоденний часопис «Народ», що виходив у Станиславові з 20 лютого 1919 р. Його редактором обрано досвідченого журналіста Миколу Балицького. «Народ» рішуче обстоював демократичну лінію розвитку УНР і гостро поборював всілякі ухили в бік «радянської системи» у формі диктатури пролетаріату. Водночас з’їзд засвідчив організаційне видужання частини радикалів. Як відомо, на конференції УРП 16 лютого 1919 р. у Коломиї було обрано управу партії на чолі з досвідченим, але дещо консервативним К. Трильовським. Однак нова спроба Трильовського перехопити керівництво в УРП зазнала невдачі. З’їзд виключив його з партії. Новообрану управу очолив Л. Бачинський[202].

На з’їзді Української національно-демократичної партії, що відбувся 28–29 березня, виступили К. Левицький, Є. Петрушевич (за його пропозицією «сторонництву» дано нову назву – Українська народно-трудова партія), Р. Перфецький, Т. Старух, О. Попович, Т. Окуневський, О. Марітчак, І. Куровець та інші. Зокрема, голова К. Левицький у доповіді підкреслив, що партія буде робити все для будівництва «народної республіки на основах демократизму, поступу та соціальної і політичної справедливості для всього народу», зазначив, що УНТП не хоче вести «партійної боротьби з іншими сторонництвами, бо думає, що всі українські сторонництва повинні себе доповняти у спільнім змаганню для добра українського народа»[203]. З’їзд виступив на захист інтернованих українців на окупованих землях, за впровадження 8-годинного робочого дня, охорону праці дітей та жінок, засудив «насильства румунів на Буковині», вислав на фронт подяку мужнім захисникам краю. З великим зацікавленням заслухано привітальну телеграму з Наддніпрянщини від голови Української народної республіканської партії О. Ковалевського, в якій висловлено «бажання, щоби спільними зусиллями української демократії було здобуто право на незалежне існування Української Народньої Републики»[204].

28—29 березня у приміщенні товариства «Молода громада» відбулася конференція Української соціал-демократичної партії. 127 делегатів (Станиславів) обговорили болючі питання життя: «права робітника» (реферат С. Вітика), «вивласнення великої посілості» (О. Безпалко), «негайне виписання виборів до сейму» (Р. Скибинський), «наше шкільництво» (О. Безпалко) та ін.[205] Делегат В. Темницький піддав критиці соціальну політику уряду, висловився проти воєнного союзу з Антантою, за припинення війни з більшовиками, які мають визнати суверенність УНР. І. Калинович запропонував УСДП об’єднати з наддніпрянською УСДРП, утім, цю ініціативу не схвалено. Курс партії підтримала польська соціал-демократія[206].

Пульс громадсько-політичного життя був напруженим і в наступні дні. 30–31 березня за участю 1200 делегатів від 33 повітів відбувся селянсько-робітничий (трудовий) з’їзд. Пристрасті там кипіли від першої доповіді до останнього виступу. Хто тільки не виступав – радикали українські і єврейські, соціал-демократи, комуністи (щойно створеної у місті компартії Східної Галичини), сіоністи, незалежні депутати і навіть недавній земельний міністр УНР М. Шаповал. Дискусія була надзвичайно гострою, бо основний доповідач соціал-демократ О. Безпалко виніс на обговорення ультрарадикальні пропозиції: «дійти до згоди з українськими большевиками» і надіслати до Києва делегацію для переговорів, розширити склад Національної ради, замінити нинішній «державний секретаріят» на «соціалістичний секретаріят». Все це, звичайно ж, ще більше наелектризувало як офіційних парламентарів, так і рядових учасників. «Найбільший успіх із усіх бесідників на сім з’їзді мав др. Осип Назарук», – зазначає офіційний урядовий часопис «Република» (1.IV.1919). Він висловив довір’я до уряду, водночас запропонував збільшити у ньому квоту селянам (5/6) і робітникам (1/6), терміново мобілізувати до війська «другі народності, що живуть побіч нас на нашій землі». В. Темницький засудив втручання країн Антанти у внутрішні справи ЗУНР. Робітничі посланці домагались якнайшвидшого введення 8-годинного робочого дня, контролю робітників над управою фабрик, реального соціального захисту перестарілих та інвалідів, заборони праці дітей до 16 років, конфіскації великих житлових маєтностей і продаж їх за доступними цінами бідноті, створення дешевих кухонь, розширення мережі промислових шкіл і курсів. Делегати запропонували кооптувати в Українську Національну Раду ще 45 селян і 15 робітників, а також прийняли резолюцію: «З’їзд щиро вітає пролетаріат цілого світа, взиває своїх учасників організувати селянсько-робітничі союзи та домагатися одного правительства на всю Україну»[207]. Головою партії обрано А. Горбачевського.

З’їзд греко-католицького духовенства, учасниками якого стали 200 делегатів (7–8 травня, станиславівський зал «Одеса»), закликав згуртуватись «до спільної праці для укріплення української державності на християнських основах та забезпечення нашій Державі приналежного їй становища в сім’ї всіх культурних народів світу», а також надіслав «щирий привіт і слова глубокої пошани для наших геройських військ». Делегати виступили за створення мережі католицьких шкіл, газет, товариств, відкриття офіційного посольства при Апостольській столиці у Римі, проти відокремлення школи від релігії[208].

Реорганізувались і гуманізувались профспілкові організації. Одним з найбільших був Центральний загальнопрофесійний союз робітників у Дрогобичі, у який за бажанням могли вступати всі категорії робітників Галичини, Буковини і Закарпаття віком від 15 років: залізничники, шахтарі копалень, будівельники, лісоруби, сільські трудівники. Союз ставив за мету «нести матеріяльну і моральну поміч своїм членам через грошеві запомоги в випадку недуги, смерти, безробіття й еміграції старцям, інвалідам, вдовицям і сиротам, через основування щадничо-пожичкових кас, продуктивно-копсуліційних коператив і через національне клясове образовання»[209].

Як бачимо, вимоги різних політичних сил і соціальних верств були неоднаковими (а нерідко й протилежними), тому урядовим комісіям довелося чимало попотіти над розробкою нового демократичного законодавства.

5 квітня 1919 р. офіційний урядовий орган («Република») зазначав у передовиці, що на селянсько-робітничому з’їзді багато говорилося «про те, що Національна Рада не є представником народніх мас. Формально се так, бо вона не вибрана на основі загального і рівного виборчого права, тільки зложена так, як в хвилю творення її можна було її скласти. Се відчуває найліпше сама Національна Рада і Державний Секретаріят, і тому державний секретаріят внутрішніх справ вніс, власне, на тій сесії проект виборчого закона, по ухваленню якого мають бути якнайшвидше переведені вибори до сейму. Сей проект опертий на якнайширших народоправних основах…» І дійсно. Закон про вибори до сойму західної області УНР від 15 квітня 1919 р. (ухвалений аж після третього читання), передбачав загальні, таємні, прямі вибори по національних куренях цивільних осіб віком не молодших 28 років[210], зокрема, вибори 160 депутатів від українського населения краю, 33 – від польського, 27 – єврейського і 6 – від німецького, всього – 226 обранців. Право висунення кандидатів у депутати надавалося партіям і групам виборців за спеціальними виборчими списками (не менше 200 осіб). Для кожної народності утворено окремі виборчі округи. Таким чином закон усував можливі виборчі конфлікти. Права голосу і виборності позбавлялись психічно хворі, зареєстровані кримінальні