Вілбур Сміт - Сонячний Птах

– Канібалізм? Кремація? – почала гадати Саллі.

– Ти надто поспішаєш із висновками, – сказав я.

– А що тоді думаєш ти? – з викликом запитала вона.

Я довго мовчав, а тоді нарешті зробив припущення:

– Я думаю, що в цей період Місячне місто було взяте штурмом і спалене, його жителі перебиті, мури розвалені, а будинки стерті з лиця землі.

Саллі тихо присвиснула, поглянувши на мене з насмішкуватим подивом.

– Зробити такий висновок на підставі однієї крихітної намистини та уламка кістки – подібної фантазії світ, либонь, ще не знав!

Того вечора на крикливі розпитування Ларкіна я відповів:

– Дякую, Пітере. У нас усе гаразд. Ні, нам нічого не треба. Атож, не треба. Будь ласка, перекажіть містерові Стервесанту, що в нас немає ніяких змін і повідомити йому щось нове ми не можемо.

Я вимкнув рацію й уникнув погляду Саллі.

– Не дивно, що ти на мене не дивишся, – суворо сказала вона. – Після такої нахабної брехні людина не може не почувати себе винною.

– Ти ж сама сказала, що одна крихітна намистина й одна обгоріла кістка ні про що не свідчать.

Але через два дні надвечір я не мав такого виправдання, бо коли я поглибив траншею на сім футів і п’ять дюймів, то наштовхнувся на перший із чотирьох шарів кам’яного мурування. Прямокутні камені майстерно обтесані. Місця стиків між ними такі тонкі, що я не зміг просунути й лезо ножа. Камені більші, аніж у фортецях Зімбабве, вони, вочевидь, мали підтримувати вагу великої будівлі. Їхній середній розмір – чотири фути на два й на два. Витесані з червоного пісковику, схожого на пісковик пагорбів, і, коли я уважно роздивився мурування, у мене не залишилося жодного сумніву, що йдеться про роботу майстрів, які належали до могутньої й багатої цивілізації.

Того вечора я знову сконтактувався з Ларкіном.

– Як швидко ви зможете передати повідомлення містерові Стервесанту, Пітере?

– Він має прилетіти з Нью-Йорка сьогодні. Увечері я зможу зателефонувати йому.

– Будь ласка, перекажіть йому, щоб він прилетів сюди негайно.

– Ви хочете сказати, щоб він покинув усі свої найнагальніші справи і примчав до вас. Сміх та й годі.

– Будь ласка, перекажіть йому мої слова.

Гелікоптер прилетів о третій годині наступного дня, і я побіг зустрічати його, на ходу вдягаючи сорочку.

– Який сюрприз ти тут наготував мені, Бене? – запитав Лорен, великий і білявий, коли вибрався з кабіни.

– Сподіваюся, мій сюрприз припаде тобі до вподоби, – сказав я йому, коли ми потиснули руки.

П’ять годин потому ми сиділи біля вогнища, й Лорен усміхався через край свого келиха до мене.

– Ти мав рацію, хлопче, твій сюрприз мені дуже сподобався.

Це була перша думка, яку він висловив після прибуття. Він ходив за Сал і мною від розкопаної мною траншеї до печери, потім – на вершину скелястого пагорба, уважно дослухаючись до наших пояснень, із жалем хитаючи головою, коли я пояснював йому нашу теорію про скісні промені світла, які падали на руїни, іноді ставлячи запитання тим самим тоном, яким він розмовляв на зборах директорів своїх компаній. Щоразу його запитання було глибоким, проникливим і доскіпливим, так ніби він оцінював фінансові можливості ділової угоди.

Коли говорила Саллі, він підходив до неї, дивився їй в обличчя, його чудові класичні риси виражали захват. Одного разу вона доторкнулася до його руки, щоб надати більшої переконливості своїм словам, і вони усміхнулися одне одному. Я зрадів, що вони нарешті подружилися, бо це були ті двоє людей у світі, яких я любив.

Він опустився зі мною навколішки в траншеї й погладив долонями обтесаний камінь, узяв у руки обгорілу кістку, затиснув у пальцях скляну намистину й подивився на них пильним поглядом, ніби намагався витиснути з них таємниці силою своєї зосередженості.

Перед заходом сонця за наполяганням Лорена ми повернулися до печери й підійшли до задньої стіни. Я увімкнув скляний ліхтар і розташував його так, щоб світло падало на малюнок білого царя. Потім усі ми троє сіли навколо нього півколом й оглянули його в усіх подробицях. Голова царя була намальована в профіль, Саллі вказала на її прикметні риси – довгий і прямий ніс та високий лоб.

– Обличчя з такими рисами не могло належати африканцеві, – сказала вона й для контрасту показала на інше обличчя, намальоване далі на стіні. – Погляньте ось на цього чоловіка. Він банту, й помилитися тут не можна. Наш художник володів достатньою майстерністю, аби бачити різницю між різними типами облич.

Проте ніщо не могло відвернути увагу Лорена від роздивляння білого царя. Знову здавалося, що він намагається витиснути з нього таємниці, але цар був байдужісінький до його зусиль, і зрештою Лорен зітхнув і підвівся на ноги. Він уже наготувався йти геть, коли його погляд упав на постаті жерців у білих одежах нижче від царя.

– А це хто такі? – запитав він.

– Ми назвали їх жерцями, – сказав я йому, – але Саллі вважає, що вони могли бути арабськими торговцями або…

– Постать у центрі… – він показав на ту постать, і його голос пролунав різко, майже стривожено. – Що він робить?

– Вклоняється цареві, – припустила Саллі.

– Хоч він і вклоняється, але вивищується над усіма іншими, – із сумнівом сказав Лорен.

– Через розмір постаті художник-бушмен показував важливість зображеного персонажа. Подивися на розміри царя, та й себе вони завжди зображують велетнями, хоч вони й пігмеї. Тому розміри центрального жерця, певно, означають, що він верховний жрець або вождь арабів, якщо Саллі має слушність.

– Якщо він кланяється, то лише третьою верхньою частиною тіла, й робить це лише він. Усі інші стоять прямо. – Лорен усе ще не був переконаний. – Це майже так, ніби він… – його голос замовк, і він похитав головою.

Потім несподівано він затремтів, і я побачив, як гусяча шкіра проступила на гладенькій засмаглій шкірі його рук.

– Тут стає холодно, – сказав він, склавши руки на грудях.

Я не помітив якоїсь зміни в температурі, але також підвівся на ноги.

– Ходімо назад до табору, – сказав Лорен і лише після того, як я роздмухав вогонь до жаркого іскристого полум’я, він заговорив знову.

– Ти маєш рацію, хлопче! Твій сюрприз мені дуже сподобався! – І він ковтнув солодового віскі. – А тепер поговорімо про гроші, – запропонував він.

– Розкажи нам про них, Ло, – погодився я.

– Я сконтактуюся з урядом Ботсвани. Спробую трохи натиснути на них. Ми повинні укласти з ними формальну угоду, певно, знахідки доведеться розділити порівну, зате вони гарантуватимуть нам доступ сюди й виключне право на