Вілбур Сміт - Сонячний Птах

– Гаразд. Ці формальності можеш залагодити лише ти, Ло.

– Знаючи тебе, Бенджаміне, я не сумніваюся, що ти вже склав список своїх потреб, кількість людей, обладнання й усього такого – я не помиляюся?

Я засміявся й розстебнув верхню кишеню.

– Звичайно, не помиляєшся, – погодився я й подав йому три аркуші списаного паперу.

Він швидко їх переглянув.

– Дуже по-спартанському, Бене, – похвалив він мене. – Але, я думаю, ми можемо піти далі, ніж це. Принаймні я хотів би побудувати тут бодай простеньку злітну смугу, щоб ми могли користуватися «дакотою». Наближається спека. Ви помрете, якщо й далі спатимете під брезентом. Нам треба оселитися тут солідно, потрібні також будуть будівлі для офісу та складів із кондиціонованим повітрям. Це означає, що ми не обійдемося без потужного генератора, який би забезпечував освітлення й помпування води з басейну.

– Ніхто не зможе звинуватити тебе в надмірній скнарості, Ло, – сказав я, і всі ми засміялися.

Саллі наповнила мій келих. Я торжествував і був надзвичайно задоволений собою в той вечір. Мені було чим пишатися, адже я підібрався зовсім близько до розгадки таємниці, схованої протягом тисячі років, і Лорен мав намір весь час підтримувати мене, бути моїм партнером. Віскі вливалося мені в горло, наче вода.

Я звик пити багато віскі. Це був спосіб забути про чимало речей, а інші сприймати легше. Років шість тому я зненацька усвідомив, що майже рік не працював над книжкою, що моя пам’ять й інтелект були неясними й ненадійними, а мої руки вранці тремтіли. Я досі вранці випиваю чарку або дві міцного трунку, а іноді влаштовую справжню пиятику. Але сьогодні я напився тому, що я щасливий, а не тому, що мені сумно.

– Пий, Бене, пий. Сьогодні нам є, що відсвяткувати, – сказала, сміючись, Саллі й налила мені ще одну добру порцію.

– Обережніше, лікарю, – слабко запротестував я, але цього вечора я напився з великою приємністю, напився майже до повної втрати пам’яті.

Я з гідністю відмовився, коли Лорен запропонував мені допомогу, й сам-один добувся до намету, в який Саллі делікатно переселила мене після прибуття Лорена. Я впав на своє ліжко одягнений і відразу провалився в сон. Я напівпрокинувся, коли увійшов Лорен і попхався через весь намет до свого ліжка. Пам’ятаю, як розплющив одне око й побачив, як проникає світло щербатого місяця крізь відкидне полотнище намету – чи то було перше світло світанку? Тоді я не надав цьому ніякого значення.

Набрати персонал для проекту було найважливішим завданням, і тут мені пощастило. Пітер Вілкокс наготувався піти у річну відпустку з Кейптаунського університету. Я полетів до Кейптауна, щоб побачитися з ним, і за шість годин розмови переконав його, що розкішне життя в Європі йому зовсім не сподобається. Трохи важче мені було вплинути на Гізер, його дружину, та все змінилося, коли я показав їй фотографію малюнка білого царя. Як і для Саллі, наскельні розписи – одне з її головних захоплень.

Для розкопів вони справжні фахівці. Мені вже довелося працювати з ними разом під час дослідження Сленґкопських печер. Обом було вже за тридцять. Він пузатий і лисий, в окулярах у сталевій оправі й у штанях, які щохвилини загрожували упасти вниз, через що йому доводилося постійно підсмикувати їх. Вона тонка й вугласта, з широким сміхотливим ротом і кирпатим носом, густо всіяним ластовинням. Вони мають дитячу вдачу, веселі, добре обізнані й працелюбні. Пітер добре грає на джазовому акордеоні, а Гізер має голос, який легко входить у гармонію з моїм.

Пітер відрекомендував мені двох аспірантів, яким він беззастережно довіряв. Я дещо навіть розгубився, коли зустрівся з ними вперше. Рал Девідсон – молодик віком двадцять один рік, хоч його чоловічу стать було нелегко визначити відразу. Проте Пітер запевнив мене, що під цією нерозчесаною кучмою волосся ховається перспективний молодий археолог. Його наречена, серйозна дівчина в окулярах, закінчила курс на рік раніше. Хоч вона була дивовижно негарною, а я віддаю перевагу дівчатам вродливим, Леслі Джонс змогла завоювати моє серце відразу, схвильовано прошепотівши мені: «Докторе Кейзин, я думаю, ваша книжка “Стародавня Африка” найцікавіший твір із тих, які довелося мені будь-коли прочитати».

Такий гарний смак забезпечив роботу для них обох.

Пітер Ларкін знайшов для мене сорок шість африканських чорноробів із південних територій Ботсвани, які ніколи не чули ані про Криваві Пагорби, ані про накладене на них прокляття.

Моїм єдиним розчаруванням став Тимоті Маґеба. Я провів п’ять днів у Йоганнесбурзькому інституті, коли повернувся із Кейптауна, усі ці п’ять днів намагався переконати Тимоті, що він потрібен мені на розкопах біля Кривавих Пагорбів.

– Мачане, – сказав він, – тут є робота, яку ніхто не спроможний зробити, крім мене. – Згодом мені довелося пригадати ці його слова. – Там, куди ти мене запрошуєш, можуть працювати багато людей. Ти вже набрав таких чоловіків і жінок, усі вони фахівці. Я тобі не потрібен.

– Прошу тебе, Тимоті. Робота, на яку я тебе запрошую, триватиме лише півроку чи десь так. Твої справи тут можуть зачекати. – Він енергійно похитав головою, але я наполягав: – Я справді хочу, щоб ти був поруч, і я потребую тебе. Там є проблеми, які тільки ти міг би пояснити. Тимоті, там більш як п’ятнадцять тисяч малюнків на скелях. Багато з них – це символічні стилізовані емблеми, які лише ти…

– Докторе Кейзин, ти можеш надіслати мені копії, і я дам своє тлумачення. – Тимоті перейшов на англійську мову, яка в розмові з ним завжди була несприятливим знаком. – Сподіваюся, ти не станеш вимагати, щоб я тепер покинув інститут. Мої асистенти не зможуть працювати без мого керівництва.

Ми дивилися один на одного протягом кількох секунд. Ситуація для мене була безвихідною. Я міг наказати йому приєднатися до мене, але помічник, який не хоче працювати з тобою, це гірше, аніж узагалі відсутність помічника. У темних очах Тимоті палахкотів бунтівний незалежний дух, і я знав, що існує якась набагато глибша причина, через яку він не хоче супроводжувати мене.

– Ти, мабуть…

Я завагався. Я мало не запитав у нього, чи не стародавнє прокляття є причиною його незгоди співпрацювати зі мною. Мені завжди прикро думати, що забобон може вплинути на поведінку людини освіченої й розумної. Але я не наважився поставити це запитання, бо навіть у розмові з африканцем таким, як Тимоті, пряме запитання вважається чимось нетактовним і неделікатним.

– Причини, які спростовують інші причини, завжди знаходяться, докторе. Будь ласка, повір мені, коли я тобі кажу, що буде ліпше, якщо