Михайлина Омела - Мертва кров

ці краплини перетворяться на потужний потік води, а згодом і на могутню течію, яка змете все на своєму шляху.

І Венчеслав у своїх передчуттях не помилився. Наступний лист надійшов наступного дня, і Венчеслав остаточно переконався: «Магія подіяла!» У цьому листі вже не було ні стриманості, ні розважливості. Це був лист закоханої до нестями жінки, яка вже не може дати ради своїм бурхливим почуттям.

«Отже, перший етап подолано. Вона мене кохає, — розмірковував тим часом Венчеслав. — Щоправда, це сталося трохи швидше, ніж я очікував. Але попереду ще кілька етапів…»

Венчеслав розумів, що батько Крістіни, старий патріархальний Вельф, не дозволить дочці розлучитися з чоловіком, а отже, тут треба діяти інакше. Головне, аби зараз Крістіна не поспішала, бо що йому її любов без скарбів дому Вельфів? І він сів писати листа, але не закінчив. У двері постукали. Це була Крістіна.

Глянувши в її очі, Венчеслав відразу зрозумів, що зупиняти цю жінку — марна річ. Вона все витлумачить не так. І він упав перед нею на коліна, як щасливий закоханий, що досі не наважувався навіть подумати про їхню зустріч. Венчеслав обсипав поцілунками її пальці, пригортав жінку до себе, шалено цілував її покірні губи…

— Чи можу я у вас залишитися? — прошепотіла вона з ніжністю, і Боголюбський зрозумів, що найрозумніше зараз — це відмовитися.

— Я вас люблю і ладен своїм життям і навіть своєю смертю вам це довести, але саме моя любов і обов’язок порядного чоловіка, а ще дворянська честь змушують мене відмовитися зараз від такого щастя. Ви — чужа дружина, і наше кохання може стати ганьбою для вас. Ви повинні спочатку розлучитися. Слава Богу, у Німеччині це дозволяється. І ми поєднаємо наші долі, а до того моменту, хоч як це для мене не важко, я не можу дати привід хоча б одній людині у світі звинуватити вас у зраді.

Свій удар Венчеслав розрахував точно. Крістіна, яка виросла у честолюбній родині Вельфів, не могла бути іншою. Тож і тепер вона гонорово відповіла йому:

— Венчеславе, я вдячна вам за те, що ви не скористалися моїми почуттями і не дали мені, забувши про все на світі, кинутися у ваші обійми. Але я хочу сказати, що від сьогоднішнього дня я знімаю з себе всі обов’язки дружини перед моїм чоловіком, і це буде так, поки я не отримаю розлучення. Але ви повинні дати мені клятву, що любитимете мене до смерті.

— Клянуся усіма святими, я любитиму вас до смерті.

Поглянувши в його сяючі очі, вона ніжно промовила:

— Я вірю вам!

А він, розуміючи, що її ще зараз тривожить, сказав:

— Люба моя, ви переймаєтеся тим, що сказати вдома про ваш несподіваний від’їзд до Берліна? Скажіть, що це було пов’язано з вашим братом, який раптово захворів. Де й справді так. Я вас зараз відвезу до нього, але ви підніметеся першою, а я — за якийсь час.

Крістіна пробула два дні у Вертера, у якого було запалення легенів. А ще за день приїхав її чоловік і вони поїхали додому.

Венчеслав продовжував отримувати від Крістіни листи. Вона будь-що прагнула зустрічі, але все не могла знайти привід для того, щоб поїхати до Берліна, і нарешті знайшла. Крістіна надіслала батькові листа, в якому розповіла про те, як Венчеслав доглядав за Вертером, коли той хворів, як сповістив її про запалення легенів брата, а отже, писала вона у листі, влаштуй полювання, як це робили наші предки, і запроси Венчеслава.

І старий Вельф погодився. Він призначив збори на перший тиждень відкриття полювання. Запросив друзів, родичів і, звісно, Венчеслава.

А тим часом Крістіна і Венчеслав у листах вже про все домовилися. Крістіна знайшла собі адвокатів, які б підшукали привід для початку шлюборозлучного процесу, а при досить вільному способі життя її чоловіка це здавалося зовсім нескладною справою.

Тож Венчеслав приїхав у дім Вельфів на полювання. Старий Вельф повідомив, що тому, хто перший уб’є завтра кабана, він подарує срібний келих, відлитий вісімсот років тому. Звичайно ж, він сподівався, що це зробить Вертер, його нащадок і гордість, для якого вже підшукували наречену серед найшляхетніших німецьких родин.

Вже того ж дня Венчеслав і Вертер разом з іншими гостями ночували у мисливському будиночку, і коли всі давно заснули, вони все ще сиділи біля каміна, розмовляючи про майбутнє полювання. Вертер по-юнацькому був впевнений у тому, що саме він вб’є кабана. Вислухавши його, Венчеслав з посмішкою сказав:

— Якщо ми з тобою будемо поряд і я побачу кабана, то, обіцяю, першим у нього вистрілиш ти. Я — після тебе.

Вертер у відповідь щасливо засміявся, а на обличчі Венчеслава, блідому і напруженому, тремтіли червоні відсвіти вогню від каміна.

Вранці всіх розбудив ріжок. Венчеслав з Вертером вийшли разом з мисливського будиночка і попрямували у глиб лісу, звідкіля долинали людські голоси. Раптом замість звичного гавкоту собак почулося скавуління, а потім кілька собак, жалюгідно підігнувши хвости, промчало повз юнаків. Почувся чийсь переляканий крик і тріск поламаних дерев.

— Це — вепр! — закричав Вертер. У його руках зблиснула рушниця, заряджена розривною кулею, яка могла вбити будь-якого звіра. Венчеслав стояв за кілька метрів од вепра і також тримав зброю напоготові. Побачивши людей, вепр на хвильку зупинився, ніби роздумуючи, а потім рушив на Венчеслава. Венчеслав напружився, миттєво сконцентрувавши свою енергетику, і вп’явся своїми очима у червоні вирячені очі розлюченої тварини.

«Подіяло!» — зрозумів Венчеслав, коли вепр з півдороги звернув у бік Вертера, який відразу вистрілив. Але вепр продовжував нестися на нього, як снігова лавина. Вертер вистрілив удруге і знову промахнувся. В його очах зблиснув переляк, він потягся за кинджалом, але було запізно. Саме цієї миті вепр своїми величезними іклами прохромив його живіт. Вертер ще встиг востаннє глянути на Венчеслава, ніби дивуючись: чому ж ти не стріляєш? І Венчеслав вистрілив. Цей постріл пролунав саме тоді, коли з рота Вертера линула кров. Другого пострілу він уже не почув. А розривні кулі, випущені з рушниці Венчеслава спочатку в голову, а потім загривок кабана, змусили тварину застигнути на місці. Коли підбігли мисливці, перед ними постала моторошна картина: Вертер був прибитий іклами мертвого вепра до величезного дуба, родового тотема Вельфів, а поряд стогнав, обхопивши голову руками, Венчеслав: «Я запізнився лише на одну мить, на один крок!..»

Дізнавшись про смерть сина, старий Вельф тихо запитав:

— Хто вбив вепра?

— Венчеслав, — відповіли йому.

— Принесіть срібний келих.

Ніхто не зрушив з місця. Весь двір, плачучи, дивився