Михайлина Омела - Мертва кров

— Я сказав — келих! — грізно повторив Вельф.

Келиха принесли.

— Венчеславе, — покликав Вельф. — Я обіцяв цей келих тому, хто вб’є кабана. Візьми! Ти заслужив його.

— Я не гідний, не гідний, я не врятував його! — ледве вимовив Венчеслав. На його очах блищали сльози.

— Не катуйся так! Не все може людина. На все воля Божа! Без Божої волі навіть листок з дерева не впаде, — відповів старий Вельф.

…Після похорону, коли всі повернулися додому, старий Вельф піднявся до себе. Його чомусь довго не було, і Крістіна вирішила попросити батька спуститися до людей. Коли вона зайшла до кімнати, старий лежав на підлозі. Крістіна нахилилася над ним, приклала вухо до грудей. Батькове серце вже не билося.

Старого Вельфа поховали поряд з сином, і єдиною спадкоємицею небагатого, але знатного дому Вельфів залишилася Крістіна, яка навіть не здогадувалася, які скарби зберігав її дім.

А Венчеслав був задоволений. Він легко досяг мети завдяки лише двом розривним кулям, які він тієї ночі замінив на холості у рушниці Вертера.

IV

У кабінеті Аблаутова було тепло й затишно.

— Я зараз зварю каву, — сказав господар.

— Я взагалі кави не люблю, але зараз, після всього, що ми побачили, не відмовлюся, — відповів Орлов.

— Ні вершків, ні молока в мене немає. Можу запропонувати каву з коньяком. Мені, звичайно, Сергію Олексійовичу, незручно, що я вже другий день відриваю вас від видавничих справ, від літератури, від письменників, від сім’ї.

Орлов, смакуючи каву з коньяком, розумів, що зараз почує щось дуже важливе, а Аблаутов тим часом продовжував говорити:

— Гімназистом я гостював у своїх родичів у Бессарабії, і там мені довелося зустрітися з неймовірним явищем. Якось вночі почали калатати дзвони. З’ясувалося, що знайдено тіло мертвої молодої жінки, смерть якої здалася всім незрозумілою і навіть дивною. На її шиї була невелика рана, і селяни, побачивши її, відразу почали, хрестячись, говорити про опирів. Я румунської мови не знаю, але мої родичі усе переклали. Виявляється, колись у цих місцях вже були опирі, знищили багато людей, а потім кудись зникли. Я, природно, сприйняв все це за маячню, бо звик змалку до подібних розповідей, адже моя матір з Полтави. А там такі жахіття розповідають про мертвяків, потопельниць, вурдалаків, опирів, що волосся дибки стає. Отож тоді в Бессарабії я й вирішив сам оглянути небіжчицю.

З її воскового тіла відразу було зрозуміло, що вона втратила забагато крові. Я уважно роздивився рану на шиї і у мене виникло враження, що краї цієї рани бліді тому, що з неї справді хтось висмоктував кров.

А селяни розповіли, що ця дівчина кохалася з хлопцем, який нещодавно помер, впавши з коня. Але вона не дуже тужила — швидко знайшла собі іншого і вже мала незабаром виходити заміж. А перший хлопець, що з якоїсь причини став опирем, їй цього не пробачив і випив з неї кров.

Того ж дня, на світанку, селяни зі смолоскипами пішли на могилу хлопця, якого запідозрили в опирстві, щоб всадити йому в серце осиковий кіл, але побачили лише розриту могилу і порожню труну. Селян охопив жах. Після цього вони чіпляли у своїх будинках гірлянди з часнику, носили натільні хрести з омели й не виходили після заходу сонця з дому на вулицю. Лише я один не вірив у опирів і увечері блукав вулицями села.

— І вам щось вдалося знайти? — очі Орлова вже горіли живою цікавістю.

— Звісно, що ні, але я спробував собі все пояснити логічно.

— І як же?

— Я міркував так: опирів нема. Це вигадка темних селян. Швидше за все, цю дівчину вбила суперниця під час купання. Дві подруги прийшли купатися до річки і, оскільки подружки одна одній завжди допомагають, наприклад, того ж ґудзика розстібнути, то зовсім нескладно було вбивці перерізати сонну артерію своїй жертві.

— А чому саме у воді?

— Тому що все село шукало повсюди хоч якісь сліди крові і не знайшло… Тож я й подумав, убивця перерізала горло дівчині, труп потримала у воді, щоб кров витекла, а потім відтягла нещасну в ліс, де її згодом і знайшли.

— А епізод з відкопуванням труни мертвого жениха?

— Це я пояснив ще простіше. Могилу відкопали родичі хлопця, щоб врятувати його тіло від наруги. А потім просто потайки перепоховали.

— Щось у вас все занадто, як на мене, легко й просто.

— Та ні, у мене після цього деякі сумніви все ж залишилися. Наприклад, я згадав, що покійниця була одягнена у сухий одяг і її волосся також було сухе. І ще — коли людина знервована, а тим паче розлючена, вона не може з такою філігранною точністю зробити надріз на сонній артерії. Тут потрібен медик-фахівець, а які у селі медики, ви знаєте. Та й жодна селянка не має ані найменшого уявлення, де ті сонні артерії знаходяться. Ну, а взяти версію з покійним женихом. Якщо навіть у померлої була суперниця, то чи могла вона з родичами того нещасного так швидко викопати могилу, щоб представити все як справу рук опира і того ж вечора з’явитися біля церкви, де було все село, навіть хворих поприносили на ношах. Тож все було далеко не так просто, як мені здалося на перший погляд.

— І ви це все зараз згадали саме у зв’язку зі смертю Лозинського? — Орлов уважно слухав Аблаутова.

— Так! Я, мабуть, ніколи не зможу забути цієї рани з обсмоктаними краями. І знову, зверніть увагу, ніде не було знайдено жодної краплини крові тієї нещасної дівчини. На тілі Лозинського, до речі, крові теж практично не було, як не було її і в калюжі під умивальником. Та й на операційному, тобто прозекторському, столі, де все відбувалося, також було дуже мало крові.

— І що ж, на вашу думку, там сталося? — Орлов уже відчував, що Аблаутов зараз розповість щось неймовірне.

— Для Лозинського цей день, напевне, був звичайним, якщо не зважати на те, що він послав санітарку по квіти.

— По квіти?!

— Так, він наказав купити величезний букет троянд і кошик з ліліями. Зараз зима, і ви собі можете уявити, скільки це йому коштувало.

— Може, він увечері збирався до когось у гості піти?

— Ні, квіти він одніс до лабораторії, де лежала покійниця, і там їх розставив по всьому приміщенню. А це ви бачили? — І Аблаутов розкрив журнал. — Журнал реєстрації покійників, що надходили до моргу і яких оглядав Лозинський. Тут самі жінки. Всі