Михайлина Омела - Мертва кров

катувань, розчленованих, напівзогнилих, але те, що побачив у квартирі Шеншиних, потрясло навіть його. У передпокої генерала, пристрасного любителя полювання, висіла голова лося з такими велетенськими рогами, що вони були предметом особливих гордощів Шеншина, і саме на одному з цих рогів зараз висіла наскрізь прохромлена молода покоївка Шеншиних. Кров уже не капала.

«Ріг з її грудей стирчить, ніби рука якогось монстра чи як закривавлене крило. Майже як на страхітливих малюнках Босха», — мимоволі подумав Орлов і відвернувся.

Аблаутов глянув на Орлова якось дуже пильно, і знову Орлов відчув у його погляді щось дивне, щось дуже значне, щось, про що вони так досі й не поговорили.

— А тепер ходімо сюди, — і Аблаутов відчинив двері до іншої кімнати. Поліцейські розступилися, і перед чоловіками постала нова, не менш страхітлива картина: голова Шеншиної лежала, швидше, не лежала, а просто валялася на столі відрубана, а тіло, перерізане навпіл, було кинуте на диван і дві закривавлені половини були з’єднані лише тонкою смужкою шкіри.

— Цю голову відрубали одним ударом, — промовив, перехрестившись, один з поліцейських. — Мій покійний батько так ось, одним ударом шаблі, рубав молоді дерева, але він рубав навскоси, а тут — так ось прямо…

Орлова занудило. Він вийшов до ванної кімнати і довго стояв біля вікна. Згодом до нього підійшов Аблаутов. Трупів уже не було. Їх відправили на експертизу, і зараз експерти продовжували робити виміри й фотознімки.

— Сергію Олексійовичу, нам треба зайти до сусідки по поверху. Вона щось хоче нам розповісти.

У квартирі сусідки Шеншиних Орлов і Аблаутов відчули себе у реальному, звичному світі. Господиня була молодою, гарною жінкою, явно не слов’янкою. Говорила з м’яким і приємним акцентом.

— Я хочу зробити заяву, — сказала вона. — Дуже важливу, хоча, напевно, й дуже небезпечну для мене.

Чоловіки хитнули головами і приготувалися слухати. В цей час служниця принесла чай, і він був дуже вчасно. Аблаутов і Орлов з вдячністю подивилися на господиню.

— Я живу у цьому будинку тому, що так хотів генерал Шеншин. Я — грекиня. Мене звати Аріадна Теодофілос. Ми з генералом познайомилися на Балканах, і він привіз мене сюди. А оскільки він був одружений, то не міг на мені одружитися, хоча й дуже хотів. Оскільки зараз його дружина мертва, то я є зацікавленою особою, — вона уважно поглянула на чоловіків. — Ви не здивовані?

— Можна лише позаздрити генералові, — сказав Аблаутов.

— У генерала дуже добрий смак, — підтримав його Орлов.

— Ну, слава Богу, що після того, що ви побачили у тій квартирі, ви ще здатні говорити жінці компліменти. Хоча… Генерал примудрився зробити мені комплімент навіть біля труни мого батька… Так ось, генерал привіз мене сюди і купив дві квартири у цьому будинку. В одній жила його родина, а у другій — я. Небіжчиця навіть не здогадувалася про наш зв’язок. У будинку є два входи, і генерал міг цілісінькими днями бути у мене, телефонуючи час від часу з моєї квартири до сусідньої і обіцяючи дружині, що скоро повернеться з маневрів чи відрядження. Але генерал був дуже ревнивий, причому ревнував не лише мене, хоча в мене, крім нього, й знайомих більше немає, а й власну дружину. А моя служниця була його шпигункою, — жінка почервоніла і перепитала: — Я погано знаю вашу мову. Мабуть, треба вживати якісь інші слова, щоб не образити мою служницю? Вона дуже порядна, працелюбна і слухняна. Так ось, бачите цей апарат?

Жінка показала на апарат з телефонною трубкою, який стояв на невисокому східному стільчику.

— Саме через цей апарат моя служниця, а інколи і я за компанію з нею, підслуховувала розмови у квартирі дружини генерала Шеншина. Коли в їхньому домі дзвонить телефон, дзвоник чути і в нас. Піднімаєш трубку і чуєш розмову. А коли хтось дзвонить у їхні двері, то цей дзвоник і розмови у вітальні чути і в нас.

В очах Орлова і Аблаутова вже з’явилася надія, що ось зараз вони почують ім’я вбивці.

— І що далі? Що ви чули? — мало не разом вигукнули чоловіки.

— Моя служниця все записує, записала і вчорашню розмову.

Служниця простягла Аблаутову аркуш паперу.

— Це я спеціально для вас переписала. Я не можу дати весь журнал з записами. Там багато такого, що передати вам я не маю права.

Аблаутов взяв папір і попросив підписати. Служниця підписалася.

— І що ж ви чули?

— Там все написано.

— Це я прочитаю потім. Ви розповідайте, у мене можуть виникнути запитання.

— Вночі пролунав дзвоник. Господиня прокинулася, а я підбігла до апарата. У Шеншиних спали. Дзвоник пролунав вдруге. До дверей підійшла покоївка і запитала: «Хто там?» Приємний жіночий голос відповів: «Я покоївка графа Орлова Сергія Олексійовича». Потім було чути, як відчинили двері. «Проходьте», — сказала Женя. Так звали покоївку Шеншиних. «Я зараз скажу пані». І тут я почула якийсь незрозумілий шум. Потім все змовкло. Мені здалося, що гостя зачепилася об щось. В усякому разі, я зрозуміла, що вони пішли до вітальні, і більше я нічого не чула. А оскільки це ніяк не могло бути причиною для ревнощів генерала, то я пішла спати.

Аблаутов слухав покоївку, а очима проглядав текст на папері, який вона йому перед цим дала.

— Ви ким раніше працювали? Вибачте, як вас звати?

— Я — Марія Іллівна Ломановська, раніше працювала радисткою, приймала шифрограми. Я двадцять років пропрацювала у штабі, — по-воєнному відповіла покоївка.

— Вона дуже сумлінна, — сказала господиня. — Її дуже цінує наш генерал. І я можу підтвердити кожне слово, яке вона сказала. Адже я все чула разом з нею. Наша провина в тому, що ми не звернули уваги на цей дивний шум, але згадка імені Сергія Олексійовича була нам повною гарантією, що там нічого поганого не може статися.

— Але в мене на дачі немає ніякої покоївки, — здивувався Орлов. — А ви, Маріє Іллівно, не подивилися у вікно?

— Я не чула, коли вона пішла, а то б обов’язково визирнула.

Чоловіки подякували господині і підвелися, щоб іти.

— Сергію Олексійовичу, їдьмо до мене на службу. Всі результати експертизи будуть по обіді. А ми тим часом поговоримо про те, про що вчора не встигли, — вже виходячи з квартири, сказав Аблаутов.

III

Зусилля Венчеслава не минули даремно. Невдовзі Крістіна надіслала йому листа, дуже стриманого і навіть прохолодного, в якому й сама дивувалася, навіщо вона пише. Цей лист нагадував невеличку тріщину у загаті, крізь яку вже пробиваються перші краплини води, але жодного сумніву в тому, що за якийсь час