Сергій Вікторович Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

цієї державної промисловості я йшов о п’ятій ранку теплої червневої неділі, коли в цілому місті не спав я один, і саме тому, що я це пам’ятаю, я буду знову й знову повертатися на це місце, просто так – без жодної мети, без жодного задоволення. Хоча, можливо, саме це і є асоціації.

Повертаючись, своєю чергою, до подій минулої осені, я пам’ятаю одну чудесну засніжену ніч, яка для нас тільки починалася. Попереду було кілька годин в оточенні міліції та п’яних звечора мудозвонів, себто наших політичних опонентів, назовімо їх так. Ми з товаришом Гелікоптером саме пробили траву й пішли курити за пам’ятник іллічу. У вечірньому Харкові саме тут і потрібно займатися такими речами, ми стояли в зимових сутінках, з неба сипався святковий сніг, щойно оголосили про перемогу наших політичних, назовімо їх так, опонентів, але кого це насправді обходило. Це лише збоку все виглядало таким чином, що нібито ведеться боротьба політичних програм і стратегій, насправді ж навколо нас там товклася така купа відбитої прикольної публіки, яка просто прогорала крізь шкіру власним драйвом і адреналіном, що нам було реально начхати на рішення будь-якого цвк. Найменше, що для нас важило тієї миті, так це якесь там цвк, перед нами стояв держпром, червоний напіврозвалений держпром, за нами під святковим снігом стояв ілліч, нас, разом із нашим драпом, охороняли десятки зденервованих міліціонерів, про які рішення якого цвк взагалі можна було говорити.

Я дуже люблю ці будинки, їхній стилістичний різнобій, пустки між ними, такий краєвид легко вгадується й важко забувається. Мені, наприклад, цілком зрозумілі дії старого фюрера, який сюди прилітав, – якби в мене був літак, я б теж прилетів до якого-небудь такого східного прифронтового міста, сів би посеред центральної площі, зістрибнув би на землю, розім’яв би ноги, поспілкувався з місцевим населенням, там, запитав би про побутові проблеми, про побажання, про що іще може говорити старий божевільний фюрер із місцевим населенням, подякував би за гостинність, урешті-решт, узяв би хліб-сіль і знову здійнявся в небо над сірими непереможеними кварталами цього міста, розбомбленого напередодні моєю армією.

Ліворуч темнів університет, лише на горішніх поверхах світилося кілька вікон, очевидно на якихось кафедрах, заняття давно закінчилися, за кілька годин студенти підуть на першу пару, можна постояти й дочекатися їх, загалом, якщо довго стояти тут, на цьому місці, можна дочекатися чого завгодно, особливо в такому стані. Територія прострілювалася й просвічувалася свіжим снігом. Зима обіцяла бути довгою й виснажливою, як будь-яка зима. Життя обіцяло бути так само довгим і захопливим. Душі померлих наркомів дивилися на нас із чорних харківських небес, сніг заважав їм роздивитись наші обличчя. Ображений ілліч повернувся до нас спиною.

4. Провітрені аудиторії

Усю зиму 2002 року Віденський університет страйкував. Щось їм не додали з міністерства освіти, і просунуті студентські страйкоми вивели з аудиторій радісну повсталу масу. Я так і не зрозумів, про що там ішлося, здається, про зменшення пільг, про скорочення навчальних фондів, якісь чергові вияви побутового фашизму, одним словом. У нас на подібні речі ніхто не звертає уваги, наш студент лінивий і скептично налаштований, їхній – довірливий і соціально задовбаний. Мені не надто вірилося, що питання скорочення навчальних фондів може зібрати кількатисячний мітинг, я бачив різні мітинги, я бачив, як важко вони збиралися і як легко розсотувалися. Але виявилося – можна. Університет у ті дні нагадував вокзал у прифронтовій смузі, де-небудь на прикордонній території поміж Україною й Угорщиною або Угорщиною і Хорватією, коридори були заповнені п’яними анархістами, обкуреними лесбійками, циганками на теплому вранішньому кумарі, голомозими викладачами, котрі перейшли на бік повсталого народу, албанськими прибиральницями, котрі намагались дати усьому цьому лад, і просто випадковими лібералами, котрим традиційно нічого робити. Навчатися ніхто не хотів. Натовпи снували коридорами, сиділи в кав’ярнях, пили каву з автоматів, курили гаш у телефонних кабінках, ділилися піццею з поліцейськими й співали революційних пісень. Навіть не знаю, чи їм вдалося відстояти свої права. Очевидно, усе ж таки вдалось, бо на якусь мить університет заспокоївся і студенти повернулися до аудиторій. Але всього лише на якусь мить – почалася американська окупація Афганістану, й вони знову вийшли на вулиці. Аудиторіями гуляв свіжий весняний протяг.

Університет є для цього ідеальним місцем. Кращого місця просто не знайдеш, з огляду на адміністративну схему й почуття студентського братства, саме тут і має відбуватись найбільш героїчна й відчайдушна боротьба за виживання. Я часто думаю про це, дивлячись на Харківський університет. Скільки їх там навчається? Тисяч десять? Чим вони там займаються, чому ніколи не вийдуть на вулицю й не скажуть, що саме вони думають про систему освіти, або просто про систему, або просто – що вони думають. Адже вони щось думають, не може ж бути, щоб вони там покірно конспектували п’ять років різну лажу про квантову механіку, згадуючи потім із любов’ю все життя теплі й затишні аудиторії, у яких вони п’ять років пережовували тягучу, помірно дозовану жуйку вищої освіти. Чому вони завжди мовчать? Їх же там десять тисяч. Десять тисяч! Десять тисяч – це районний центр, десять тисяч – це армія Махна в хороші часи. Чому вони весь час дозволяли використовувати себе як гарматне м’ясо, виганяти себе на мітинги й концерти, тримати себе в гуртожитках і лабораторіях, доки назовні, на вулиці, відбувалися найцікавіші й найнебезпечніші в цьому житті речі, відбувалося, власне, саме життя?

Їх цього ніхто не вчив, я розумію, але, зрештою, чому тут учити. Річ нескладна.

Одного разу ректор виписує черговий драконячий указ, наприклад указ про підвищення цін на харчування в університетській їдальні, або, скажімо, вводить талони на макарони, коротше щось жахливе й антигуманне, він і робить це, власне, не з причин якихось особистих моральних недоліків, скоріше за інерцією, одним словом, президент нагинає міністра, міністр нагинає ректора, ректор вводить талони на макарони, так і зароджується фашизм. Зранку студенти приходять до їдальні й несподівано для себе стикаються з черговим виявом жахливої несправедливості – їхні улюблені макарони, єдина річ, яку вони могли собі тут дозволити й завдяки якій вони взагалі весь цей час трималися, виявляється, тепер по талонах! І тут (це найбільш відповідальний момент, увага) хтось, хтось цілком випадковий, не активіст і в жодному разі не представник національно-демократичних сил, говорить: «Послухайте, друзі! Друзі, – говорить він, – послухайте, послухайте уважно – ви чуєте що-небудь? Ні? Правильно, я теж нічого не чую. А знаєте чому? Тому що жоден із нас