Володимир Григорович Рутковський - Сторожова застава

— Ану, поглянь, чи так я роблю?

Атож, Вітько став у римівців неабияким авторитетом з боротьби. Він уже пересвідчився, що змагатися з римівськими ровесниками в силі чи спритності йому поки що не до снаги. То ж уміло уникав захватів та обіймів, від яких часом аж дихання спирало. Допомагали йому оті вісім чи дев'ять прийомів, яких він навчився в шкільній секції з боротьби.

— Вчіться у Мирка, — казав у таких випадках Олешко хлопцям. — Ич, яке хирляве на вигляд, а спробуйте його на землю кинути!

Сам Олешко був у Вітька чи не найстараннішим учнем.

Один лише Ілля Муровець не брав участі в змаганнях між своїми дружинниками. Хіба що інколи зранку зі свистом покрутить свою величезну, ковану залізом, довбню. А змагатися на мечах дядько Ілько остерігався.

— Ще приб'ю когось ненароком, — пояснював він. — Рука ж і меч у мене, самі знаєте які...

Здебільшого, коли не було якоїсь нагальної справи, дядько Ілько проводив час у переліску одразу за городом тітки Миланки. Там він із задоволенням вергав з корінням молоді дерева, викорчовував старі, орав на своєму велеті-ваговику.

— Отак би завжди, — раділа тітка Миланка. — А то як навіжені все гасаєте по своїх Моровецьких чи Залозних шляхах.

— Е, сестро, — не згоджувався Муровець і патиком зчищав вологу землю з рала. — Не кажи, комусь же й гасати треба.

— Та я що? Але нехай цим займається твій Олешко, — не відступала тітка Миланка. — А ти ж батьком нашим привчений до землі. І виходить це в тебе, братку, так же ж гарно, так гарно... Ні в кого з наших так не виходить.

Муровець вдячно посміхався у довгі свої вуса і налягав на рало з такою силою, що над могутнім важковаговиком лише пара клубочилася.

Боротьбу Ілля Муровець відверто зневажав. Хоча дід Овсій і стверджував, нібито раніше Ілля боровся залюбки. Ще тоді, коли особливою силою не відрізнявся.

От і зараз Муровець на своєму височенному коні неквапом в'їхав у Городище. Кінь покосував на Вітька ласими очима — мабуть, сподівався на гостинця. Проте Ілля поплескав свого чотириногого товариша по гриві і докірливо зауважив:

— Тебе сьогодні мало годували? Луснеш скоро.

Кінь стріпнув вухом. Чи то відмахувався від докучливих ґедзів, чи то від господаревих слів. Потому рушив своєю звичною дорогою у холодок під розлогим берестком.

— Агов, дядьку Ільку! — пролунав задерикуватий голос Олешка, який щойно уклав на траву ще одного дружинника. — Поборотися не хочете?

— Та хай тобі грець! — відмахнувся Муровець. — Теж мені боряка знайшовся.

— А от і боряка, — не вгавав Олешко. — Хочете, і вас покладу на землю?

— Ти? — щиро здивувався велет. — Мене?

— Еге ж, — підтвердив Попович. — Вас. Є такий, як його... прийом. Мені Мирко його показав.

— Ну, коли вже Мирко став твоїм навчителем, — звеселився Муровець, — тоді, звісно...

Він зліз із коня, розправив плечі і кілька разів змахнув, наче вітряк, важкими ручищами.

— Що ж, показуй, чому навчило тебе те хлоп'я, — прогудів він і став супроти Олешка.

Проте Попович одразу показувати Вітьків прийом не квапився. Він спритно уникав дужих обіймів Муровця і, мов ґедзь, кружляв навколо велета. Попович чекав свого часу. Нарешті, коли Муровцеві урвався терпець і він рішуче ступив уперед, аби злапати верткого Поповича, Олешко блискавично пірнув йому під руку, розвернувся, підставив своє плече — і Муровець незграбно, немов зашпортнувшись об колоду, гепнувся на траву.

Дружинники лише охнули. Згодом пролунав обережний сміх.

Якусь хвилю Муровець лежав непорушно, мовби усвідомлював, що з ним трапилося. Тоді підвівся з землі.

— Ну, я ж тобі зараз... — поволі проказав він і рушив до Поповича.

Олешко позадкував. Мабуть, йому дуже не сподобався вираз обличчя подоланого велетня.

— Дядьку, ми так не домовлялися, — застережливо мовив він. І раптом кинувся навтьоки.

Глухо загуділа земля — то Ілля Муровець рвонув за втікачем. Тричі оббігли вони навколо гранітної брили, обігнули сторожову вежу і знову опинилися посеред дворища. Звідсіля Олешко стрілою помчав до щільного гурту дружинників, сподіваючись, що котрийсь із них зупинить розлютованого велета. Проте гурт розлетівся навсібіч, наче зграя сполоханих куріпок... А Ілля вже важко гримкотів за брамою і ні на крок не відставав від свого молодого і необачного супротивника.

— Я ж тобі зараз... — долинуло до дружинників. Незабаром супротивники щезли у зарослому лозами видолинку. А за якусь хвилю звідтіля долетів приглушений Олешків зойк і кілька гучних, немовбито сплескувала хвостом здоровенна рибина, вилясків.

Коли Вітько, обігнавши дорослих, перший скотився у видолинок, — він побачив Іллю Муровця, що з винуватим виглядом височів над Поповичем. А той, болісно морщачись, намагався розігнутися. Правицею він обережно доторкувався до того місця, що було нижче спини.

— Ну хіба ж так можна... — простогнав Олешко.— Ви ж, дядьку, трохи перепічки з мене не зробили.

— Так я ж не хотячи, — виправдовувався Муровець. — Розлютив ти мене, Олешку.

Попович побачив Вітька і вимучено посміхнувся.

— Ех, ти, — сказав він. — Навчив на мою голову.

— Не на голову, — заперечив Муровець. — Не на голову, а на інше місце. На те, звідкіля ноги ростуть.

Вітька розібрав сміх. Хлопець ледве стримувався. Він навіть затулив рота долонею, щоб не захихотіти. Бо хто його знає — а раптом Олешко розлютується так, як щойно дядько Ілько? І тоді невідомо ще, що заболить у Вітька...

Проте перший засміявся не він, а сам Попович.

— Ну, дядьку! Я ж не знав, що ви так бігаєте! Думав, коли що — дам драла і спробуйте мене догнати. А воно, бач, як вийшло.

Тієї миті дорогою пролетів вершник. З його коня летіли клапті піни.

— Половці!!! — хрипко репетував вершник. — Половці підходять!

Груші на вербі

Ілля Муровець присів на оцупок дубової колоди. Олешко примостився було поруч з ним, проте одразу ж скривився і звівся знову на ноги. Мабуть, сидіти йому було незручно.

Дружинники щільним колом оточили гінця. Звістка про раптову появу степових нападників їх аніскільки не стривожила. Навпаки, обличчя дружинників були збуджені.

— Нарешті, — сказав хтось із них. — А то коні вже застоялися.

Один лише дід Овсій не приховував тривоги.

— Чого доброго, через них і жито осиплеться,—