Джордж Орвелл - 1984

руку, повертаючи один із великих калейдоскопів із сюжетними шаблонами для романів. Це була звичайна травма для Департаменту Художньої Літератури.

Між ними залишалося десь чотири метри, коли дівчина спіткнулася і впала, мало не вдарившись об підлогу обличчям. Вона скрикнула від болю. Певно, вона впала прямо на свою травмовану руку. Вінстон зупинився. Дівчина звелася навколішки. Її обличчя стало молочно-жовтим, і на його тлі губи здавалися ще червонішими. Її погляд прикипів до нього з благальним виразом, у якому було більше страху, аніж болю.

Вінстона охопили дивні почуття. Перед ним був ворог, який намагався його вбити, але також перед ним була людина, якій дошкуляв біль і в якої, можливо, зламана кістка. Тож він інстинктивно подався вперед, щоб їй допомогти. Тієї миті, коли він побачив, як вона падає на свою забинтовану руку, він неначе сам відчув біль у власному тілі.

— Вам боляче? — запитав він.

— Пусте. Рука. Скоро минеться.

Дівчина сказала це так, ніби в неї сильно калатало серце. І ще вона дуже зблідла.

— Ви нічого не зламали?

— Ні, зі мною все гаразд. Просто трохи поболить, і все.

Вона подала йому свою вільну руку, й він допоміг їй підвестися. Її обличчя перестало бути таким блідим — схоже, їй стало краще.

— Дурниці, — коротко повторила вона. — Я лише трохи вдарилася зап’ястком. Дякую, товаришу!

І з цими словами швидко пішла, куди прямувала до падіння, ніби їй і справді вже майже не боліло. Все це тривало якихось півхвилини. Не дозволяти з’являтися на обличчі почуттям уже стало природженим інстинктом, і до того ж, коли це сталося, вони були просто перед телеекраном. Проте йому було складно приховати миттєвий подив, бо за ті дві чи три секунди, поки він їй допомагав, дівчина встигла тицьнути щось йому в руку. Не було найменшого сумніву, що вона зробила це навмисне. Щось маленьке й пласке. Коли він проходив у двері вбиральні, то поклав це до кишені й торкнувся кінчиками пальців. Це був кілька разів складений клаптик паперу.

Стоячи біля пісуару, він примудрився розгорнути його пальцями. Безперечно, на папері було якесь адресоване йому послання. На мить його опанувала спокуса зайти до однієї з кабінок вбиральні і негайно його прочитати. Але він знав, що це було б цілковитою дурницею. Тут, як ніде, телеекрани тримали все під особливо пильним наглядом!

Він повернувся до своєї робочої кабінки, сів, недбало кинув клаптик паперу на інші папери на своєму столі, надів окуляри й підсунув ближче мовопис. «П’ять хвилин, — сказав він собі, — щонайменше п’ять хвилин!» Його серце страшенно гучно калатало у грудях. На щастя, завдання, над яким він зараз працював, було дуже рутинним, звичайною перевіркою цілої низки цифр, де не вимагалося глибокої зосередженості.

Незалежно від того, що саме написано на тому папірці, мабуть, це мало якесь політичне значення. Наскільки він розумів, тут могло бути лише два варіанти. Перший, імовірніший: як він і боявся, дівчина виявилася агентом Поліції Думок. Він не знав, чому Поліція Думок вирішила саме так передати своє послання, але, певно, вони мали на це причини. Написане на тому клаптику паперу могло бути погрозою, судовою повісткою, наказом накласти на себе руки, якоюсь пасткою. Але був ще один малоймовірний варіант, сподівання на який поволі міцнішало, всупереч усім намаганням його притлумити. Послання могло бути не від Поліції Думок, а від якоїсь підпільної організації. Можливо, справді існує Братство! Можливо, дівчина входить до нього! Безперечно, це абсурдна думка, але вона виникла саме тої миті, коли він відчув у своїх пальцях клаптик паперу. Лише за декілька хвилин йому на думку спало інше, ймовірніше пояснення. І навіть тепер, хоча розум і підказував йому, що це послання, мабуть, означає смерть, він не хотів у це вірити, примарна надія продовжувала жити, серце стугоніло, і він докладав великих зусиль, щоб у нього не тремтів голос, поки він бурмотів свої цифри у мовопис.

Він згорнув рулон із виконаним завданням і запхав його у пневматичну трубу. Минуло вже вісім хвилин. Він поправив на носі окуляри й підтягнув до себе наступну порцію завдань, поверх яких лежав клаптик паперу. Розгорнув його. На ньому було виведено великими нерівними літерами:

Я вас кохаю

Кілька секунд він був надто приголомшений, щоб бодай викинути небезпечну записку в діру пам’яті. Але перед тим, як це зробити, він усе ж таки не втримався і, попри небезпеку, яку таїла в собі оця його надмірна цікавість, ще раз перечитав послання, просто щоб упевнитися в реальності написаних там слів.

Решту ранку йому було дуже важко працювати. Необхідність приховувати від телеекрана своє хвилювання була навіть обтяжливішою за постійне зосередження на нудних одноманітних завданнях. Йому здавалося, ніби у нього в животі палахкотить вогонь. Обід у задушливій, забитій людьми їдальні був справжньою мукою. Під час обіду він сподівався побути на самоті, але, як на зло, за стіл поруч із ним усівся дурнуватий Парсонс, сморід його поту відразу ж забив металевий запах печені, і йому довелося витерпіти довгу розмову про підготовку до Тижня Ненависті. З особливим ентузіазмом Парсонс розповідав про двометрову модель голови Старшого Брата із пап’є-маше, яку зробив до свята загін Розвідників його доньки. Вінстона неймовірно дратувало те, що в гаморі голосів він майже не чув, що йому каже Парсонс, і постійно мусив перепитувати його, аби знову вислухати ту саму безглузду маячню. Лише один раз йому пощастило глянути на дівчину — вона сиділа за столом у дальньому кінці кімнати з двома іншими дівчатами. Схоже, вона його не побачила, і він більше не дивився у той бік.

Другу половину дня було легше витримати. Відразу після обіду йому надійшло складне делікатне завдання, на яке пішло кілька годин, і на деякий час він зосередився лише на ньому. Робота полягала у тому, щоб сфальсифікувати низку повідомлень дворічної давнини про успіхи виробництва таким чином, щоб дискредитувати відомого члена Внутрішньої Партії, який саме потрапив в опалу. Вінстонові завжди добре вдавалися подібні завдання, і дівчина більш ніж на дві години вивітрилася з його думок. Потім в його уяві знову спливло її обличчя, а разом з ним з’явилося шалене, непереборне бажання побути на самоті. Поки він не опиниться наодинці із собою, він не зможе обміркувати цю подію. Сьогодні увечері він мав навідатися до Громадського Центру. Він з’їв у їдальні ще одну несмачну вечерю і поквапився до Центру, де взяв участь у безглуздій дискусії, зіграв дві