Джордж Орвелл - 1984

партії у настільний теніс, проковтнув кілька склянок джину і протягом години слухав лекцію «Ангсоц у своєму ставленні до шахів». Його розум корчився від нудьги, але чи не вперше йому не хотілося чимшвидше покинути Центр. Після того, як він прочитав слова «Я вас кохаю», у ньому прокинулося бажання жити, і він зовсім не ризикував. Уже об одинадцятій вечора він був удома у ліжку — якщо лежати мовчки у темряві, то можна було почуватися певним чином захищеним навіть від телеекрана, — і нарешті міг спокійно все обміркувати.

Йому треба було розв’язати суто технічну проблему: як поговорити з дівчиною і призначити побачення. Він уже відмовився від думки, що вона хоче налаштувати йому пастку. Вінстон знав, що це не так, бо помітив, як вона хвилювалася, коли передавала йому папірець. Вочевидь, насправді вона була страшенно налякана, в чому не було нічого дивного. Він навіть не думав про те, щоб проігнорувати її намагання зблизитися з ним. Лише п’ять днів тому він роздумував, чи не розвалити їй голову каменюкою, але тепер це не мало жодного значення, зараз він думав про її молоде оголене тіло, таке, яким він бачив жіноче тіло у своїх мріях. А він же вважав її ідіоткою, такою, як усі вони — по саму зав’язку напханою брехнею й ненавистю, із замороженим лоном. Коли він думав, що може її втратити, що її біле молоде тіло може вислизнути від нього, його починало лихоманити! Найбільше його лякало те, що коли йому не вдасться достатньо швидко увійти з нею в контакт, вона може передумати. Але реалізувати побачення на практиці було неймовірно складно. Це нагадувало шахи — спробу зробити хід, коли король уже одержав мат. Хай би куди ти поткнувся, телеекран скрізь стежив за тобою. Через п’ять хвилин після прочитання записки він вважав, що існують можливі варіанти зустрічі з нею. Але тепер, коли з’явився час подумати, він почав перебирати їх один за одним, так ніби розкладав на столі інструменти.

Безперечно, не можна повторювати такої зустрічі, що сталася у них сьогодні вранці. Якби вона хоча б працювала у Департаменті Записів, мабуть, це було б відносно легко організувати, але він мав лише туманне уявлення, де розміщений Департамент Художньої Літератури, і в нього не було найменшого приводу, щоб туди піти. Якби він знав, де вона живе й о котрій годині закінчує роботу, спробував би її зустріти, коли вона повертатиметься додому, але проводити її додому небезпечно, бо це означало б вештатися поблизу Міністерства, що не могло лишитися непоміченим. Також не було жодної мови про те, щоб послати їй листа поштою. Загальновідомо, що під час пересилання всі листи прочитуються. Тому тепер мало хто листувався. Для тих повідомлень, які іноді треба було послати, існували надруковані поштові листівки з довгим списком фраз, і ти лише викреслював зайві. Та зрештою, він не знав навіть імени дівчини, не кажучи вже про її адресу. Насамкінець він дійшов висновку, що найбезпечніше місце для можливої розмови — їдальня. Якби він застав її одну за столом десь посередині кімнати, не надто близько до телеекранів і щоб при цьому навколо було достатньо гамірно, якби це тривало бодай півхвилини, вони змогли б обмінятися кількома словами.

Увесь наступний тиждень його життя нагадувало тривожний сон. Першого дня вона з’явилася в їдальні, вже коли пролунав сигнал закінчення обіду і він мусив піти. Мабуть, її призначили у наступну зміну. Вони проминули одне одного, навіть не обмінявшись поглядом. Проте через день вона знову прийшла до їдальні у звичний час, але з трьома іншими дівчатами, і вони розташувалися під самим телеекраном. Протягом трьох наступних жахливих днів вона взагалі не з’являлася. Його свідомість і його тіло опанувала нестерпна чуттєвість, яка перетворювала на муку кожен рух, кожен звук, кожен дотик, кожне слово, яке він промовляв або чув. Навіть уві сні він не міг позбутися її образу. Протягом цих днів він не торкався щоденника. Лише робота хоч якось полегшувала йому життя — поринаючи у неї, він міг іноді забутися на десять хвилин. У нього не було про неї жодної інформації. Він не міг нікого розпитати. Її могли розпорошити, вона могла накласти на себе руки, її могли перекинути на інший кінець Океанії, а найгіршим і найімовірнішим було те, що вона просто змінила думку про нього і тепер уникає його.

Але наступного дня вона знову з’явилася. Її рука вже не висіла на перев’язі, а зап’ясток був обмотаний бинтом. Від того, що він нарешті її побачив, його охопила така полегкість, що він не міг опиратися бажанню на кілька секунд затримати на ній погляд. Ще через день йому ледь не вдалося з нею поговорити. Коли він прийшов до їдальні, вона сиділа сама за столом досить далеко від стіни. Було ще рано, і людей у їдальні зібралося небагато. Черга швидко посувалася вперед, і Вінстон майже підійшов до прилавка, але потім затримався на дві хвилини, бо хтось попереду став нарікати, що йому не видали пігулку сахарину. Але коли Вінстон узяв свою тацю і попрямував до її столу, дівчина все ще була сама. Він спокійно ішов до неї, шукаючи очима місця десь за її столом. Йому залишалося пройти до неї метрів зо три. Ще кілька секунд, і він опиниться поруч із нею. Раптом позаду нього почувся голос: «Сміт!» Він удав, ніби нічого не почув. «Сміт!» — уже гучніше повторив голос. Не було більше сенсу прикидатися. Він обернувся. Білявий хлопець із дурнуватим обличчям на прізвище Вілшер, якого він майже не знав, з усмішкою запрошував його на вільне місце за своїм столом. Відмовлятися було необачно. Після того як його упізнали, він уже не міг сісти за стіл із випадковою дівчиною. Це відразу впало б у вічі. Приязно усміхаючись, він сів за стіл хлопця. Дурнувате обличчя з білявою чуприною сяйнуло у відповідь усмішкою. Вінстон уявив, як він сокирою розколює цю голову. За кілька хвилин стіл дівчини був уже заповнений людьми.

Але вона бачила, як він прямував до неї, й, либонь, зрозуміла натяк. Наступного дня він прийшов якомога раніше, вона вже сиділа за столом майже на тому самому місці, і знову сама. Перед ним у черзі стояв невеличкий, метушливий, схожий на жука чоловічок із пласким обличчям і невеликими, недовірливими оченятами. Коли Вінстон зі своєю тацею відійшов від прилавка, він побачив, що той чоловічок прямує до столу дівчини. Його сподівання почали згасати. Було вільне місце за