Пауло Коельо - Як течія річки

– Що ти тут робиш?

– Товаришую з пустелею й утішаю в її самоті та в її сльозах.

– Ніколи не чув, що пустеля спроможна плакати.

– Вона плаче щодня, бо мріяла бути корисною людині й перетворитися у величезний сад, де можна було б вирощувати злаки, квіти й овець.

– Тоді скажи пустелі, що вона й без того добре виконує своє призначення, – зауважив місіонер. – Щоразу, коли я приходжу сюди, я розумію, наскільки маленькою є людина, бо відкритий простір пустелі дозволяє мені бачити, наскільки дрібними й нікчемними ми є перед Богом.

Коли я дивлюся на її піски, я уявляю мільйони людей, які були створені однаковими, проте світ не завжди був до них справедливим. Її пагорби допомагають мені в моїх медитаціях. Дивлячись, як сонце викочується з-за обрію, моя душа наповнюється радістю, і я наближаюся до Творця.

Місіонер покинув того чоловіка й повернувся до своїх буденних справ. Яким же був його подив, коли наступного ранку він знову побачив його на тому самому місці й у тій самій позі.

– Ти розповів пустелі про все, що я тобі казав? – запитав місіонер.

Чоловік кивнув.

– І навіть тепер вона плаче?

– Я чую кожне з її ридань. Тепер вона плаче тому, що протягом тисяч років думала, що вона нікому не була корисна і згаяла весь цей час, докоряючи Богові та нарікаючи на свою долю.

– Тоді розкажи їй, що хоч тривалість людського життя набагато коротша, ніж у неї, людина також цілими днями журиться, що вона нікому не корисна. Їй дуже рідко щастить зрозуміти резон свого існування, і вона вважає, що Бог поставився до неї несправедливо. Коли настає мить і якась подія показує їй, навіщо вона з’явилася на цей світ, вона вважає, що надто пізно змінювати своє життя і страждає далі. І так само, як пустеля, вона звинувачує себе за втрачений час.

– Не знаю, чи пустеля мене почує, – сказав чоловік. – Вона звикла до болю й не мислить по-іншому.

– Тоді ми зробимо те, що я завжди роблю, коли відчуваю, що люди втрачають надію. Помолімося.

Двоє чоловіків опустилися навколішки і стали молитися. Один обернувся в напрямку Мекки, бо був мусульманином, а другий склав руки в молитві, бо був католиком. Кожен молився своєму Богові, який завжди був єдиним, хоч люди вперто намагалися називати Його різними іменами.

Коли наступного дня місіонер вирушив на чергову вранішню прогулянку, його співрозмовника більше там не було. На тому місці, де він мав звичай обіймати пісок, пісок здавався вологим, бо там із-під землі пробилося джерело. У наступні місяці джерело перетворилося на справжній фонтан, і жителі міста збудували над ним колодязь.

Бедуїни називають те місце «Колодязем сліз пустелі». Кажуть, ніби кожен, хто нап’ється звідти води, зуміє перетворювати причину свого горя на радість. І зрештою зустріне свою справжню долю.

Рим: Ізабелла повернулась із Непалу

Я зустрів Ізабеллу в ресторані, який ми мали звичай відвідувати, бо він завжди був порожній, хоч їжа в ньому була пречудовою. Вона розповіла мені, що під час візиту до Непалу прожила кільки тижнів у монастирі. Одного вечора вона прогулювалася в околицях монастиря з одним ченцем, коли він відкрив сумку, яку ніс, і тривалий час роздивлявся, що там у ній було. Потім заговорив до моєї подруги:

– Ви знаєте, що банани можуть навчити сенсу існування?

Він дістав зі своєї сумки гнилий банан і викинув його геть.

– Це життя, яке минуло, ним не скористалися в слушну мить, а тепер уже пізно.

Потім дістав із сумки ще зелений банан, показав його й укинув назад.

– Це те життя, яке ще не відбулося, і треба зачекати сприятливої хвилини.

Нарешті видобув спілий банан, обчистив його, розламав і половину віддав Ізабеллі.

– А для цього сприятлива хвилина настала. Його можна з’їсти без страху й без вини.

Про мистецтво володіти мечем

Багато віків тому назад, в епоху самураїв, у Японії була написана книжка про філософію володіння мечем «Розуміння без пристрасті» – також відома, як «Трактат Такуана», за ім’ям автора (який водночас був майстром фехтування й ченцем дзен). Я виписав звідти для себе кілька уривків:

Зберігай спокій. Тому, хто розуміє сенс життя, відомо: ніщо не має початку й ніщо не має кінця, й тому він ніколи не журиться. Він воює за те, у що вірить, не намагаючись нічого нікому довести, з мовчазним спокоєм людини, яка має мужність обирати свою долю.

Так треба поводитися в коханні та у війні.

Слухайся свого серця. Той, хто вірить у свою силу зваблювати, у свою спроможність говорити певні речі у слушний час, правильно застосовувати своє тіло, залишається глухим «до голосу серця». Він може бути почутий лише тоді, коли ми перебуваємо в досконалій симфонії зі світом, що нас оточує, й ніколи тоді, коли ми вважаємо себе центром Усесвіту.

Так треба поводитися в коханні та у війні.

Навчайся бути іншим. Ми так зосереджені на тому, що вважаємо правильною поведінкою, що забуваємо про щось дуже важливе: щоб досягти своєї мети ми потребуємо інших людей. І для цього треба не лише спостерігати світ, але й уявляти себе на місці інших і знати, як супроводжувати їхні думки.

Так треба поводитися в коханні та у війні.

Знайди правильного вчителя. Наша дорога завжди перетинатиметься з багатьма людьми, які або з любові, або з почуття переваги захочуть нас навчити чогось. Як відрізнити друга від шахрая? Відповідь проста: справжній учитель не той, хто проповідує нам правильний шлях, а той, хто показує своєму учневі багато доріг до головної дороги, яку йому доведеться пройти, щоб зустрітися зі своєю долею. Від тієї миті, коли ти вийдеш на цю дорогу, вчитель уже не зможе допомагати тобі, бо виклики і труднощі будуть лише твоїми.

Така поведінка не годиться ані для любові, ані для війни – але не розуміючи цього питання, ми нікуди не дійдемо.

Уникай загроз. Ми часто думаємо, що в ідеалі нам треба віддати життя за свою мрію. Хибна думка. Щоб досягти мрії, ми повинні зберегти своє життя, й тому необхідно знати, як уникнути того, що нам загрожує. Чим більше ми обмірковуємо наші кроки, тим більше шансів маємо помилитися – бо ми не беремо до уваги інших людей, свого життєвого досвіду, пристрастей і спокою. Що більше ми переконані, що тримаємо все під контролем, то далі ми перебуваємо від можливості контролювати нехай там що. Загроза не дає знати про себе й швидка реакція на неї не