Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля - Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля

Олег з посмішкою спостерігав, як Ярослав технічно відбуксував тітку Кіри під лікоть у бік коридору, що вів у західне крило університету. Дядько Петро, спробувавши встигнути за ними, опинився в потоці першокурсників, що саме скотилися сходами другого поверху. А Кіра… Кіра була просто перед ним, відділена від дядька.

— Привіт, Кіро! — схопивши її за руку, Олег стрімко потягнув її за колону. — Я скучив!

Вона мовчки притиснула палець до губ. А щойно дядько відвернувся від них, метнулася до сходів, притискаючи ліктем свою сумку. Олег не роздумуючи помчав за нею слідом, намагаючись не привертати увагу.

Вона розчинилася у натовпі студентів, та Олег бачив її, бачив темну потилицю з видовженим каре, її тонкий синій джемпер з білими смугами на плечах. Вона озирнулася, упіймавши його погляд, і вужем прослизнула в відчинені на вулицю двері.

— Кіра! — гукнув він, прямуючи слідом. — Чекай!

Тепер вже вона схопила його за руку, потягла вглиб скверика у внутрішньому дворі університету, туди, де ще з бо-зна яких років був “перелаз” за сусідню вулицю. Чи був він зараз?

— Давай швидше, доки дядько не кинувся слідом! — гарячково зашипіла Кіра, тримаючи Олегову руку. — Все, дістали! Я ні секунди не лишуся із ними! Вони смерті моєї хочуть! Труять гидотою від якої я нічого не розумію і стаю схожою на овоч! Я більше не можу, мені треба втекти від них!

В її голосі почувся розпач, який Олегові було нестерпно чути. Він міцніше стиснув руку дівчини, озирнувся на стіни університету. “Якось воно буде” настало просто в цю мить, і все, що лишалося олегові, це діяти за обставинами. А обставини склалися так, що потрібно було спішити.

— Давай сюди! — обігнавши Кіру, Олег потягнув її убік, до давно закритих ґрат, що відділяли вантажний двір сусіднього супермаркету від території університету. — Давай, я підсажу!

Працівники супермаркету, що стояли під навісом імпровізованою курилки з цікавістю, але без подиву, споглядали, як двійко молодих людей перелізають старі іржаві ґрати. Не вперше таким чином студенти втікали із пар.

— Що, залік? — захихотів один із працівників.

— Залік! — озвався олег і посміхнувся наймилішою своєю усмішкою. — Якщо що — ви нас не бачили…

Працівники щось загомоніли собі, більше не звертаючи увагу на дивну парочку, що, тримаючись за руки, пробігла двором до відчинених воріт. Кут супермаркету сховав їх двох, і працівники й забули б про те, як погожого дня у середу через ґрати з пар втікали темноволоса дівчина і світловолосий хлопчина зростом під два метри.

Але чи не за мить після того, як парочка студентів промчала повз курилку, почувся виск гальм і надривний, на межі крик. У вантажний двір боком, стираючи шини, що аж димілися, влетів покоцаний життям і аварією, старий ржавий “Жигуль” четвірка мутного сірого кольору, з вибитим вітровим склом та погнутим капотом. Бампер, зірваний з одного боку, тягнувся асфальтом, висікаючи іскри. А за кермом сидів переляканий чоловік незрозумілого віку, з закривавленим обличчям в порізах, і сповненими жахом очима.

Четвірка, блимаючи аварійкою, з гуркотом влетіла просто в ґрати, що зігнулися від удару, а потім і взагалі вивалилися усередину дворика. і лише цегляна кладка забору спинила рух пошкодженого авто. Водій, ледь не ридаючи, виповз з салону, щось безупину бурмочучи під носа. Працівники, покинувши цигарки, побігли до постраждалого наввипередки, але той, розмазуючи кров по обличчу, все повторював:

— Хлопчик там… Я хлопчика збив! Я не хотів! То гальма все, гальма!

Постраждалий рвався до воріт, і працівники побігли слідом за ним, на ходу викликаючи швидку. Недарма — на тротуарі, просто перед ворітьми, лежав той самий світловолосий хлопчина, що підсаджував дівчину через ґрати між вантажним двором супермаркету і внутрішнім двориком університету.

От тільки дівчини поряд не було…