Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Інар тільки похитав головою, але я вловила ледь помітну іскру схвалення в його погляді. Чи це була іскра "я зараз тебе приб'ю"? Іноді в нього важко розрізнити ці два вирази.

Ліс був нашим полігоном. Перші місяці я ганяла стежками, як навіжена, спотикаючись об кожен корінь і розлякуючи всю живність у радіусі кілометра. Але поступово — о диво! — я навчилася безшумно ступати по підстилці з моху, відчуваючи прохолодну вологу під ногами, ковзати між деревами, як тінь, зливаючись із запахом хвої та вологої землі.

Ельфійська кров все-таки взяла своє, чи це просто відчайдушний страх перед розчарованим поглядом Інара? Вічна загадка.

Потім йшла черга пасток: самостріли, капкани, вовчі ями — я вчилася ставити їх так, щоб навіть найрозумніші тварюки не підозрювали підступу. Іноді я уявляла собі, як Таїрнаель з жахом заплющує очі, побачивши мої "іграшки".

— Натягни тут, — Інар вказав на низьку гілку дерева, що нависала над ледь помітною стежкою.

Я кивнула, зачепила петлю з тонкого, але міцного волокна, відчуваючи його шовковистість під пальцями, сховала кінці під мхом, замаскувала механізм з усією ретельністю, на яку була здатна.

Таїрнаель би пишалася моєю точністю, хоча навряд чи вона схвалила б мету моєї праці. "Леді не ставлять пастки на диких звірів", — сказала б вона тоном придворної наставниці.

Ха! Бачила б вона мене зараз... Мої руки, пахнучі лісом та землею, вправно плетуть смертельні вузли.

— І що далі? — Інар перевіряв мою роботу прискіпливим поглядом.

— Якщо звір сюди поткнеться... — я легенько торкнулася дроту, і механізм спрацював, випускаючи гострий дерев'яний кіл, — ...йому конкретно не пощастить.

— А якщо це буде людина? — перервав мої думки Інар.

Я завмерла. Перед очима раптом спалахнуло видіння: ніч, ліс, повний місяць, і на моїй пастці висить... сам Інар? Або, що гірше, хтось із мешканців нашого села?

Мимоволі я ковтнула, відчуваючи сухість у горлі, а потім струснула головою.

— Тоді треба не кіл, а сітку, — вирішила я, відганяючи образ. — Щоб висів, як святкова шинка. Живий, можна сказати, здоровий. Ну, майже.

Інар усміхнувся, і в його очах промайнуло щось схоже на схвалення. Ледь помітний кивок.

— Ось і придумай таку. Завтра перевірю.

Чудово, Рейн. Тільки-но закінчила термін на кухонній каторзі, а вже отримала нове домашнє завдання. Майстер-клас із сіток та силків. Що може піти не так?

Наступний ранок почався із засідки.
Ми ховалися в густій тіні старезних дубів, відчуваючи прохолоду ранкового повітря, спостерігаючи за капканами, розставленими напередодні.

Світанок тільки починав пробиватися крізь листя, фарбуючи ліс у золотисто-зелені тони. Десь вдалині ухнула сова, запізніло повертаючись до свого дупла після нічного полювання.

Розумію тебе, сестро. Я теж не люблю ранніх підйомів.

Першим попався шерстолап — зловісна магічна тварюка, схожа на помісь борсука з демоном із давніх сказань. Від нього пахло вогкою землею та чимось гострим, металевим. Він клацав зубами, крутився дзиґою, намагаючись вирватися, але пастка тримала міцно.

З кожним ривком звіра моє серце починало битися швидше. Що, якщо він вирветься? Що, якщо кинеться на нас? На мене? Чи зможу я ухилитися? У мене тільки кинджал, а в нього — кігті як бритви і зуби, здатні перекусити сталевий прут.

— Дивись, який красень, — прошепотіла я Інару, намагаючись приховати тремтіння в голосі й розглядаючи шипи вздовж хребта звіра. — Цікаво, ці колючки отруйні?

— Дізнаєшся, якщо підійдеш ближче, — сухо відповів він. — Але не раджу.

Я вже не пам'ятаю, в який момент погодилася на цю маячню з полюванням і вистежуванням. Можливо, коли Інар подивився на мене своїм фірмовим поглядом — тим самим, у якому читалося "зробиш або пошкодуєш, що народилася". Можливо, коли зрозуміла, що все одно нікуди від нього не подінуся в цьому лісі. А може, тому що мені вже самій хотілося довести, що я не марна дрібниця. У будь-якому випадку, тепер я сиділа в засідці й дивилася, як шерстолап б'ється в моєму капкані.

— Добивай, — сказав Інар таким тоном, ніби просив передати сіль за обідом.

Ага, звичайно. "Добивай". Наче він сказав: "Зав'яжи шнурки". Просто, буденно, без емоцій. Не "о боже, тобі доведеться вбити живу істоту, чи готова ти морально до такого випробування?", а просто "добивай, малявко, чого застигла?"

Я стисла кинджал, відчуваючи, як пітніють долоні. Серце калатало так, що, здавалося, ось-ось проломить ребра.

Ну що, Рейн, до цього тебе життя не готувало, так? Казки на ніч не розповідали, як правильно зарізати магічного борсука.

Шерстолап помітив рух і засичав, вгризаючись іклами в метал капкана з такою люттю, що іскри посипалися. В його очах плескалася лють, страх, злість... і щось іще, що змусило мене завмерти на мить. Відчай. Я бачила це у відображенні його палаючих очей.

Розумію, приятелю. Якби я була на твоєму місці, теж би сказилася.

— Не тягни, — голос Інара повернув мене до реальності. — Чим довше зволікаєш, тим більше він мучиться.

А, ось у чому справа. Це навіть не про полювання чи здобич. Це про милосердя. Клятий моральний урок посеред лісу.

Я глибоко вдихнула, відчуваючи запах вогкої землі та хвої, стиснула зуби, зробила крок уперед.

Вирішуй, Рейн. Швидше...

Ще крок. Я обійшла капкан так, щоб опинитися за спиною звіра. Він сіпнувся, намагаючись розвернутися, але не зміг.

Зараз. Зараз.

Лезо ковзнуло під щелепу. Один різкий рух — і шерстолап перестав сіпатися.
Тиша. Така густа, що здається, її можна помацати. Або на...нарізати скибочками й подати до чаю. Листя на деревах завмерло, птахи притихли.

Я дивилася на свою руку — на тонку смужку крові на пальцях. На лезо кинджала, на якому грали сонячні відблиски, пробиваючись крізь листя.

Охрініти. Дивне відчуття. Не тріумфу, не жаху, а якоїсь холодної необхідності. Ніби пазл склався, і ось вона — частина картини виживання. Неприємна, але потрібна.