Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Глава 9. Виживання з Інаром.

Глава 9. Виживання з Інаром: полювання, пастки та лісові перегони

Таїрнаель взялася за мою освіту ґрунтовно: травознавство, зілляваріння, ельфійська мова і — о Священний Гаю! — придворний етикет.

"Кожна ельфійка повинна вміти поводитися в товаристві", — казала вона, змушуючи мене годинами практикувати поклони та реверанси.

Але якщо з Таїрнаель я перетворювалася на витончену леді, то з Інаром...

Інар, бачте, вирішив, що якщо вже мале ельфійське створіння стало його вихованкою, то час перетворити її на бойову одиницю. А не просто дозволити мені існувати в цьому дивному світі, насолоджуючись новим магічним життям.
О ні! Це було б занадто просто для містера "Я-Найсуворіша-Людина-В-Лісі".

— Ти мусиш знати, як виживати, — заявив він одного ранку, жбурнувши до моїх ніг якусь незрозумілу купу мотузок і палиць.

Я окинула їх критичним поглядом, подумки підраховуючи, скільки синців зароблю, намагаючись усім цим користуватися.

— А якщо я просто уникатиму небезпеки? — запропонувала я найлогічніше рішення. Зрештою, я не дарма вважала себе майстром ухиляння від проблем.

Інар обдарував мене тим самим поглядом. Тим, який у людей виражає більше, ніж могли б сказати слова.

— А якщо вона тебе знайде?

Я відкрила рота. Закрила. Знову відкрила.

— Логічно, — зітхнула я, проклинаючи його людську практичність і свою невмілість сперечатися з очевидним.

Чудово, Рейн. Ти потрапила до школи виживання імені Інара Суворозадого. Схоже, ця програма буде інтенсивною.

Так почалося моє нове життя під девізом "біжи, ховайся або здохни".

Я вчилася ставити пастки, підкрадатися до здобичі і навіть стріляти з лука. Останнє, треба визнати, давалося мені важко. Стріли наче жили своїм життям, вперто летячи куди завгодно, тільки не в ціль.

Іноді мені здавалося, що вони навмисно намагаються зачепити найтовстішу гілку на своєму шляху.

— Занадто шумно, — морщився Інар, коли я намагалася підкрастися до нього під час тренування. — Ти тупочеш, як стадо голодних тролів.

— Ну вибач, у мене немає навички безшумного пересування! — огризнулася я, виколупуючи з волосся гілочку, що застрягла там після епічного падіння з дерева. — Не у всіх є вроджена грація!

Інар склав руки на грудях і окинув мене оцінюючим поглядом:

— Ти ельф, у тебе вона від народження має бути!

О так, звісно. Вибачте, що я не відповідаю вашим стандартам!

Але я вчилася. Клянуся всіма богами цього дивного світу, я вчилася так, ніби від цього залежало моє життя. Бо, скоріш за все, так воно і було.

Я навчилася передбачати, де може бродити звір, читаючи сліди, прим'яті гілочки та зламані стебла трави.

Я могла поставити петлю так хитро, що навіть найобережніша дичина потрапляла.

Одного разу я майже спіймала білку, яка, здавалося, зверхньо дивилася на мої перші невдалі спроби.

Я навіть опанувала мистецтво спати в лісі з одним відкритим оком (гаразд, це перебільшення, але звучить епічно). І навчилася відрізняти шелест листя від кроків хижака.

І щоразу, коли мені вдавалося перехитрити Інара — обійти його з підвітряного боку, поставити пастку, яку він не помітив, або влучно вистрілити з лука — він похмуро цокав язиком, закочував очі до неба і промовляв свою коронну фразу:

— Все, мені кінець. Ти мене точно доведеш до сивини, Дощинко.

А я тільки усміхалася, відчуваючи, як адреналін вирує у венах, і неслася далі, наввипередки з вітром.
Звісно, я ніколи не зізнаюся йому, але ці рідкісні моменти схвалення, приховані за бурчанням, значили для мене більше, ніж усі уроки придворного етикету від Таїрнаель.

Але моє бажання вчитися, розвиватися і, що гріха таїти, робити шкоду нікуди не зникло. Якщо вже я щось дізнавалася, то одразу ж намагалася це застосувати. Причому зазвичай досить креативно.

Коли Таїрнаель навчила мене варити паралізуючий відвар із місцевих ягід, так-так, тих самих, необачно мною з'їдених (передбачалося, що він використовуватиметься для лікування, знаєте, іноді потрібно знерухомити пацієнта), я одразу ж вирішила провести польові випробування. На Інарі. Обережно, маленькою дозою, доданою до його ранкового трав'яного настою.

Коли його права рука раптом відмовилася слухатися прямо посеред демонстрації техніки метання ножів, вираз його обличчя вартував усіх ризиків.

— Що. Це. Було? — просичав він, дивлячись на зрадницьки обм'яклу кінцівку.

— О, спрацювало! — радісно вигукнула я, підстрибуючи від захвату та чисто наукового ентузіазму. — Бачиш? Я ж казала, що правильно розрахувала дозування! Лише локальний параліч, без системного ефекту!

О боги, його очі зараз вискочать з орбіт від люті. Чи це частина ефекту від зілля? Треба буде записати для подальших досліджень...

— Я зараз тебе задушу, — загарчав він, насуваючись на мене, як грозова хмара.

— Ну, тільки якщо в тебе запрацює рука, — посміхнулася я з найневиннішим виглядом, на який була здатна, повільно відступаючи до виходу.

Інар завмер, явно борючись із бажанням задушити малолітню експериментаторку здоровою рукою.

— ...Ти! — видихнув він нарешті. — У покарання чистиш усю кухню цілий тиждень, нестерпне дівчисько. І на полювання я йду без тебе!

Ось же злопам'ятна людина! Це ж був експеримент в ім'я науки! Як я тепер дізнаюся, скільки триває ефект?

Але навіть покарання я сприймала як ще один спосіб прокачати свою стійкість.
Зрештою, чищення горщиків і казанків розвиває м'язи та силу волі. А ще дає час придумати нові експерименти.

Наприклад, з тим цікавим грибом, який я знайшла біля річки... Його спори так дивно мерехтіли в темряві.

І коли моє покарання нарешті закінчилося, мене знову взяли на полювання. Інар, звісно, вдавав, що все ще сердиться, але я ж бачила, що він уже пробачив мене. Ну, майже.

— Скільки разів повторювати? Слід залишаєш, як безтолковий кабан, — пробурмотів Інар, спостерігаючи, як я пробираюся крізь підлісок.

— Я витончений ельфійський кабан! — гордо заявила я, чіпляючись за гілку і підтягуючись нагору з грацією, якій позаздрила б навіть Таїрнаель. Ну, якби дуже постаралася. — Особливий підвид! Дуже рідкісний! Занесений до Червоної книги лісових чудес!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍