Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

миті відчуваю, що я для неї – все. Так само вона дивиться на мене, коли ми кохаємося. Саме в цю мить вона дивиться мені в очі й усміхається.

– Я забула спитати, звідки ти прибув?

– Січень двохтисячного.

Її обличчя змінюється.

– Справді? Я думала, може, трохи пізніше.

– Чому? Я здаюся таким старим?

Клер торкається мого носа, її пальці рухаються спинкою носа аж до брів.

– Ні. Але ти здаєшся щасливим і спокійним, а, як правило, коли ти приходиш із тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмого, дев’яносто дев’ятого або двохтисячного, ти засмучений або наляканий і не зізнаєшся чому. А в дві тисячі першому році знову все добре.

Сміюся.

– Ти говориш, як ворожка. Ніколи не думав, що ти так відстежуєш мій настрій.

– А що ще мені робити?

– Пам’ятай: зазвичай я опиняюся тут через стрес. Тому не думай, що ці роки були суцільним жахіттям. Там є і багато хорошого.

Клер повертається до свого малюнка. Вона лишає розпитування про наше майбутнє. Натомість запитує:

– Генрі, чого ти боїшся?

Це питання мене дивує і змушує замислитись.

– Холоду, – відповідаю. – Я боюся зими. Поліції. Боюся прибути не в те місце і не в той час, туди, де мене можуть побити чи ж може збити машина. Або загубитись у часі, і не мати можливості повернутися. Я боюся втратити тебе.

Клер усміхається.

– Як ти можеш мене втратити? Я нікуди не подінусь.

– Я боюся, що ти втомишся миритися з моєю ненадійністю і залишиш мене.

Клер відкладає альбом. Я сідаю.

– Я ніколи тебе не залишу, – каже вона. – Хоча ти завжди від мене йдеш.

– Але я не хочу залишати тебе.

Клер показує мені малюнок. Я бачив його раніше, він висить поруч із креслярським столом Клер у її домашній студії. На малюнку я спокійний. Клер підписує його і починає писати дату.

– Не треба, – кажу. – Там нема дати.

– Нема?

– Я бачив його раніше. Там нема дати.

– Гаразд. – Клер витирає дату, натомість пише на ньому Медовларк.

– Готово. – Вона з подивом дивиться на мене. – А ти колись помічав, що після твого повернення в майбутнє щось змінилося? Маю на увазі, якщо я зараз напишу дату на цьому малюнку? Що станеться?

– Я не знаю. Спробуй, – зацікавлено кажу.

Клер витирає слово Медовларк і пише дату: одинадцяте вересня 1988 року.

– Ось, – каже вона, – це було легко. – Ми дивимося одне на одного і всміхаємося. Клер сміється. – Якщо я й порушила просторово-часовий континуум, це не дуже кидається у вічі.

– Я повідомлю тебе, якщо ти щойно розпочала третю світову війну. – Починаю відчувати себе невпевнено. – Клер, думаю, мені час.

Вона цілує мене. Я зникаю.

Четвер, 13 січня 2000 року (Генрі тридцять шість, Клер двадцять вісім)

Генрі: Після вечері все ще думаю про малюнок Клер, тому йду до неї в студію, щоб подивитись на нього. Клер створює величезну скульптуру з дрібнесеньких клаптиків фіолетового паперу, щось середнє між лялькою і пташиним гніздом. Оминаю її й зупиняюсь перед столом. Малюнка немає.

Клер приходить, несучи оберемок манільського прядива.

– Привіт. – Вона кидає його на підлогу й підходить до мене. – Що сталося?

– Де той малюнок, який висів он там? Той, зі мною?

– Га? Ой, я не знаю. Може, впав. – Клер пірнає під стіл і каже: – Я не бачу. Ой, стривай, ось він. Вона вилазить, тримаючи малюнок двома пальцями. – Фу, він весь у павутинні.

Вона чистить його і дає мені. Розглядаю його. Дати там немає.

– Що сталося з датою?

– Якою датою?

– Тут внизу ти написала дату. Під своїм ім’ям. Схоже, її відрізали.

Клер сміється.

– Гаразд. Каюсь. Я її відрізала.

– Чому?

– Мене налякав твій коментар про Третю світову війну. Я почала думати: а що, коли ми ніколи не зустрінемося в майбутньому, тому що я наполягла на цьому експерименті?

– Я радий, що ти це зробила.

– Чому?

– Не знаю. Просто радий. – Ми дивимося одне на одного, відтак Клер усміхається, а я знизую плечима. От і все. Але чому здається, ніби майже сталося щось неможливе? Чому я відчуваю таке полегшення?

Святвечір, 1

(Завжди розбиватися у тому самому автомобілі)

Субота, 24 грудня 1988 року (Генрі сорок, Клер сімнадцять)

Генрі: Похмурий зимовий полудень. Я у підвалі будинку в Медовларку, в читальні. Клер залишила мені трохи їжі: ростбіф і сир на цільнозерновому хлібі з гірчицею, яблуко, літр молока, цілу пластикову торбу різдвяного печива, сніжинки, корицево-горіхові ромбики й арахісове печиво з шоколадними поцілуночками «Герші». На мені улюблені джинси й футболка з «Sex Pistols». Я мав би бути в захваті, втім, це не так: Клер також залишила мені сьогоднішню газету «Саут-Гейвен-Дейлі», з датою: 24 грудня 1988 року. Переддень Різдва.

У цей вечір у барі «Лови кайф», що в Чикаґо, двадцятип’ятирічний Генрі питиме, допоки тихо не сповзе на підлогу зі стільця біля шинквасу; потім йому промиють шлунок у лікарні «Мерсі». Це дев’ятнадцята річниця зі смерті моєї матері.

Тихо сиджу і думаю про маму. Дивно, як стирається пам’ять. Якби в мене зостались тільки дитячі спогади, мої знання про матір були би млявими й розпливчатими, з них би виділялось лише кілька яскравих моментів. П’ятирічним я чув, як вона співала партію Лулу в «Лірик-опері». Пам’ятаю, як батько сидів поруч зі мною, а кінці першого акту, сповнений захвату, він усміхався мамі. Або ж дивилися з мамою, як тато грав Бетховена під керівництвом Булеза в «Оркестр-голі». Пригадую, якось у моїх батьків була вечірка й мені дозволили прийти у вітальню та прочитати гостям вірш Блейка «Тигре! Твій вогненний гнів»[31], що супроводжувався гарчанням. Мені тоді було чотири. Коли я дочитав, мама обійняла мене й поцілувала, а всі аплодували. На ній була темна помада, і я наполіг, щоб мені дозволили лягти спати, не стираючи зі щоки відбитків її губ. Пам’ятаю, як вона сиділа на лавці у Ворен-парку, поки тато колихав мене на гойдалці; вона наближалась і віддалялась, наближалась і віддалялась.

Найкращим і найболіснішим у подорожах у часі є можливість побачити маму живою. Я навіть розмовляв з нею кілька разів, про дрібниці, приміром: «Сьогодні препаскудна погода, правда?» Завжди поступаюсь їй місцем у метро, йду за нею в супермаркет, дивлюсь, як вона співає. Тиняюсь біля квартири, де досі живе мій батько, і спостерігаю за ними обома, іноді зі собою маленьким; вони гуляють, їдять у ресторанах, ходять у кіно. Це шістдесяті, й батьки – елегантні, молоді, блискучі музиканти; для них відкритий увесь світ. Вони щасливі, просто сяють від