Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Але Антуан не просто слухав — він шукав спосіб їх звільнити. Він рився в архівах, вивчав легенди, аж поки не натрапив у щоденнику алхіміка XVI століття на запис: "Дзеркало душ, виковане з крові й обману, тримає тих, хто відкинув марноту світу. Лише чисте серце й ключ дракона відкриють його врата." Це була надія.

На аукціоні в Марокко він знайшов брошку з рубіновим каменем — рубін, схожий на краплю крові, в оправі з темного металу, що відливала холодним блиском. Можливо, це та сама брошка Люція? Якщо так, то, діставши її, він зможе вийти на його слід.

Щовечора Антуан ділився своїми знахідками з царями. Вони стали союзниками. Леонід учив його стратегії, Вортимер — упорства, Дайя — хитрощів, Енріко — віри в чудеса. Їхні бесіди перетворилися на щось більше, ніж обмін історіями — на справжню дружбу.

Одного вечора, коли свічки кидали тремтливі тіні на стіни чердака, Енріко раптом нахилився ближче до дзеркала, його очі спалахнули цікавістю.

— Слухай, Антуане, а в тебе є дівчина?! — запитав він із ледь помітною усмішкою, ніби знав, що зачепить його цим питанням.

Антуан відчув, як щоки заливає жар, і відвів погляд, нервово крутячи в руках олівець.

— Дівчина? Ну… Та я щойно познайомився з однією, — сказав Антуан, його голос злегка затремтів, а очі спалахнули теплом. — Її звати Софі. Уяви собі весняний вітер — легкий, невгамовний, із розпатланим каштановим волоссям, що грає на сонці, і голубими очима, такими ясними й живими, ніби в них відбивається шматочок неба перед грозою. Вона увірвалася в бібліотеку, розсипала мої книги, і її дзвінкий голос, наче срібний дзвіночок, розірвав тишу. Енергія від неї аж відскакує — проста, справжня, із запахом кави й олівцевої графіту на пальцях. Іскра, що може запалити цілий світ.

— Бачу, вона тебе дуже зачепила. Сподіваюся, що в майбутньому ви будете не лише друзями, але… ще зарано говорити.

Леонід підняв брову, а Вортимер гучно розсміявся, ляснувши себе по коліну.

— Ого, архітектор закоханий!! — прогримів він. — А вона знає про нас, про дзеркало?

Антуан похитав головою, його голос став тихішим:

— Поки що ні. Я не знаю, як вона це сприйме. Вона весела, енергійна, але… це все таке дивне. Не хочу її налякати.

Дайя, який досі мовчав, схрестив руки й кинув на Антуана проникливий погляд.

— Розумно, — промовив він. — Але якщо вона особлива, то може зрозуміти більше, ніж ти думаєш.

Енріко кивнув, його усмішка стала ширшою.

— Я хочу з нею познайомитися, — сказав він із щирим захопленням. — Якщо вона надихає тебе так, як ти надихаєш нас, вона має бути неймовірною.

— Так, приведи її сюди! — додав Вортимер, його голос загудів ентузіазмом. — Подивимося, чи гідна вона нашого архітектора! Може, її сміх розбудить це прокляте дзеркало!

Леонід усміхнувся — його перша тепла усмішка за довгий час.

— Вона звучить як промінь світла, — сказав він. — Уяви, Антуане, як її голубі очі здивовано розширяться, коли вона нас побачить. Може, її енергія допоможе нам знайти вихід. Ми всі хочемо її побачити.

Антуан розсміявся, відчуваючи, як їхній інтерес зігріває його. Уявити Софі в його кімнаті на горищі, перед дзеркалом, із цими царями — це було водночас смішно й хвилююче. Її голубі очі, її сміх, що, мабуть, пролунали б як дзвін у цій тиші… Чи могла вона стати частиною цієї таємниці? Він глянув на відображення царів, які дивилися на нього з нетерпінням, і зрозумів: їхня цікавість до Софі додавала нову іскру в їхню спільну боротьбу.

— Добре! — сказав він, усміхаючись. — Якщо я зважуся їй розповісти, ви першими з нею познайомитеся. Але спочатку я маю знайти той ключ дракона… і, можливо, Софі допоможе мені, навіть не знаючи цього.

— Ти дав нам більше, ніж надію, — промовив Леонід, його голос став глибшим. — Ти дав нам одне одного.

— Коли ми виберемося, я хочу побачити твій світ, — додав Енріко, його очі загорілися мрією.

— І завоюємо його! — пожартував Вортимер, викликавши дружній сміх.

— Ні, — заперечив Дайя з рідкісною усмішкою, що розтопила його холодність. — Ми просто житимемо.

Антуан подивився на їхні відображення — чотирьох царів, які стали йому друзями. Їхня дружба вже була перемогою, але попереду чекала битва за свободу. Брошка Люция — з її рубіном, схожим на краплю крові, — лежала десь у Марокко, ключ дракона ховався в легендах, а Софі… Софі могла стати тим світлом, яке приведе їх усіх до мети. Він відчув, як серце б’ється швидше від передчуття: що буде далі? Минуле навчило їх болю, але майбутнє обіцяло шанс на спокуту — і Антуан знав, що цей шанс залежить від нього. Час, як спіральний вир, вів їх усіх до однієї точки, де долі царів і його власна переплетуться назавжди.