Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Розділ 7. Світло надії

Повернувшись із бібліотеки, Антуан став перед дзеркалом, обдумуючи, що скаже Леоніду. Кілька днів, проведених серед давніх книжок і пожовклих записів, не принесли відчутних результатів, якщо не рахувати знайомства з Софі. Але, можливо, це теж було частиною шляху? Він провів пальцем по холодній рамі дзеркала, відчуваючи, як у грудях пульсує суміш тривоги й передчуття. Раптом у глибині скла закружилися вогники, спочатку ледь помітні, мов іскри в ночі, а потім яскравіші, живі. Звідти долинули голоси: спочатку гучний спір, потім сміх, обривки фраз, що проникали з глибин задзеркалля, наче шепіт вітру крізь тріщини. Поступово вони набрали обрисів, згустилися в силуети чотирьох царів, так Антуан зустрів Вортимера, Дайю та Енріко.

Їх привабило світло — не те, що падало від лампи на запилене горище, а інше, невидиме. Світло надії, яке, за їхніми словами, йшло від самого Антуана. Він стояв, затамувавши подих, коли постаті царів стали чіткими, їхні голоси — гучними, а погляди — пильними.

Перша бесіда була хаотичною. Вортимер, воїн із громовим голосом і широкими плечима, виступив уперед, його очі блиснули гнівом і допитливістю.

— Хто ти такий?! — прогримів він, склавши руки на грудях. — Чому дзеркало обрало саме тебе?

Дайя, холодний і відсторонений, стояв осторонь, вивчаючи Антуана, мов супротивника перед боєм. Його гострий погляд пронизував наскрізь, але він мовчав, чекаючи. Енріко, задумливий, із легкою тінню смутку на обличчі, першим усміхнувся, вгледівши в Антуані споріднену душу — людину, яка, як і він, шукала сенс за межами амбіцій.

— Ти не схожий на воїна, — додав Вортимер, його голос трохи пом’якшав, але все ще звучав як виклик. — Що ти можеш запропонувати нам, царям, заточеним долею?!

Антуан глибоко вдихнув, відчуваючи, як їхні погляди тиснуть на нього, але відповів твердо:

— Я не воїн. Я архітектор. Я проектую будівлі, а не руйную їх. Але якщо я знайду розгадку — ключ, я збудую вам міст у мій світ.

Ці слова зачепили кожного. Леонід, що стояв поруч, глянув на Антуана з новою надією — тією, якої йому бракувало в пісках пустелі. Вортимер підняв брову, відчувши виклик, гідний його впертості. Дайя ледь помітно кивнув, вгледівши залізну рішучість, схожу на ту, що вела його шляхом помсти. А Енріко тепло всміхнувся, ніби відчувши відлуння того, чого йому не вистачало в гонитві за нездійсненною любов’ю.

Відтоді вони збиралися біля дзеркала майже щовечора. Антуан приносив свічки, старі книги, навіть ноутбук, показуючи царям фрагменти нового світу. Їхні постаті, оточені безкінцевими відображеннями, мерехтіли в полум’ї свічок, а голоси наповнювали чердак життям. Вони розповідали свої історії, а Антуан слухав, ніби сам проживав їхні долі.

Леонід згадував битви, погоню за Данилою через пустелю, бурю, що поглинула його мрії. Він часто повертався до Острова Синьої Луни, до старця, чиї слова про сенс життя він досі не розгадав до кінця. У його голосі бриніли розчарування, біль утрат і відчуття безглуздості обраного шляху.

— Я думав, що влада — це все, — казав він, дивлячись кудись у глибину дзеркала. — Але вона лише спалила мене зсередини.

Антуан, сидячи навпроти зі свічкою в руках, намагався його підбадьорити:

— Такі, як ти, пишуть історію, Леоніде. Твою спадщину неможливо недооцінити. Багато хто — я, наприклад, — досі черпає натхнення в твоєму шляху, щоб перемагати себе й досягати нових вершин. Минуле — це не лише помилки, а й уроки, які вчать нас будувати майбутнє. Час — це коло, де кожен крок повертається до нас, нагадуючи, що ми втратили й що ще можемо знайти.

Вортимер розповідав про походи, тріумфи, гіркоту розчарувань. Одного вечора, коли свічки вже догоряли, він зізнався:

— Я думав, слава замінить мені любов батька, але, коли він помер, я зрозумів, що бився не за нього, а проти себе.

Антуан поділився історіями про сучасних героїв — тих, хто шукає визнання в мистецтві, науці, сім’ї.

— Ваш світ дивний, — задумливо промовив Вортимер, потираючи підборіддя. — Але, здається, в ньому менше крові.

— Майбутнє, як і минуле, по-своєму прекрасне, — відповів Антуан, його голос набрав глибини. — Люди наївно думають, що прийдешнє буде кращим за сьогодення чи минуле. Але роки потому жаліють про втрачені можливості. Ми біжимо вперед, озираючись назад, і вічно шукаємо те, що втратили, не цінуючи того, що маємо. Може, справжня мудрість — у тому, щоб зупинитися й побачити красу в кожному кроці? Час не йде прямо — він згинається, переплітаючи наші долі, і ми завжди повертаємося туди, звідки почали.

Дайя, завжди мовчазний, одного разу розкрив таємницю своєї помсти за батька. Його голос був тихим, але різким, як лезо:

— Я думав, убивши їх, поверну собі життя. Але знайшов лише порожнечу, схожу на цей лабіринт.

Антуан розповів про сучасні суди, про правосуддя без мечів.

— У вас помсту замінили паперами, — усміхнувся Дайя, і ця рідкісна усмішка додала йому тепла. — Може, це й на краще.

— Минуле вчить нас жорстокості, але майбутнє дає шанс виправити її, — додав Антуан. — Ми не можемо змінити того, що було, але можемо зробити так, щоб завтра не повторювало вчорашніх ран. Час — це не лінія, а спіраль: ми проходимо ті самі точки, але щоразу з новим розумінням.

Енріко згадував море, любов, що розбила йому серце. Його очі блищали, коли він говорив:

— Я хотів подарувати їй світ, але втратив себе.

Антуан поділився розповідями про романи XXI століття, де щастя — у простих речах.

— Твій світ схожий на мрію, Антуане, — усміхнувся Енріко, і в його голосі почулася ніжність. — Але чи справді він такий?

— Він не ідеальний, — відповів Антуан. — Ми мріємо про майбутнє, як ви мріяли про владу чи славу. Але коли воно настає, ми бачимо, що це лише ще один день, який треба прожити. Може, сенс не в тому, куди ми йдемо, а в тому, як ми йдемо? Минуле й майбутнє — дві сторони однієї монети, і ми кидаємо її в повітря, сподіваючись, що вона впаде правильною стороною.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍