Нія Козач - Господар Вовчої Гори, Нія Козач

– Тоді мені вже час, – підсумувала я. – Не буду затримувати.

Я спробувала встати і моє обличчя перекосилося від болю.

– І куди ти підеш? – запитав Зимобор.

Я ледь стрималась від того, аби закотити очі. Цей малий починав мене дратувати.

– Не важливо, – відрізала я.

– Тут немає поблизу поселень, – озвався Білояр. – Упевнена, що впораєшся сама? – він виразно глянув на мою ногу.

Я зітхнула. Звичайно, я впораюсь. Один оберт – і я дома!

– Залишайся, – Білояр став переді мною, перегородивши мені шлях.

– Мені не потрібна допомога, – відповіла, нарешті опанувавши себе.

– Розумію, ти не хочеш розповідати про себе. Я щиро вірю, що в тебе були причини опинитися сьогодні тут. Не сумніваюся, що ти здатна дати собі раду, але я не прощу собі, якщо відпущу тебе в такому стані.

Я глянула в його очі і моє серце затріпотіло. Чомусь я не хотіла йти від нього. Може, усе ж залишитись. Якби я вірила в знаки і магію, то могла б заприсягтися, що кулон неначе спалахнув, розливаючи дивне тепло по моєму тілу. Було враження, немов би амулет мав власну свідомість і схвалював мою думку про те, щоб прийняти пропозицію Білояра.

Між нами повисла напружена, ніякова мовчанка.

– А як же… – я кивнула в бік Далібора, який саме збирав речі.

Білояр простежив за моїм поглядом.

– Не хвилюйся, – сказав нарешті, – він тут не головний. А якщо посміє перейти межу, я зумію поставити його на місце.

– Лише через травму, – відповіла я, споглядаючи, як обличчя Білояра осяяла широка посмішка і на щоці з’явилася чарівна ямочка.