Карлос Руїс Сафон - Гра янгола

Я завжди давав їй десять сантимів чайових, які вона мовчки брала. Щотижня дівчина дзвонила в мої двері, приносячи замовлення, і щотижня я платив їй і давав десять сантимів чайових.

Протягом дев’яти місяців та одного дня, тобто того часу, який забере в мене написання єдиної книжки, на якій стоятиме моє ім’я, ця дівчина, чийого імені я не знав і чиє обличчя забував щотижня, згадуючи його лише тоді, коли знову бачив біля своїх дверей, буде тією особою, з якою я зустрічатимуся найчастіше.

Крістіна перестала приходити без попередження щодня. Я вже почав боятися, що Відаль здогадався про наш задум, але якось увечері, коли, як завжди, чекав її після майже тижневої відсутності, я відчинив двері, думаючи, що прийшла вона, але побачив за дверима Пепа, одного зі служників вілли «Геліус». Він приніс ретельно запечатаний пакет від Крістіни, у якому був весь рукопис роману Відаля. Пеп мені розповів, що батько Крістіни захворів на аневризму й вона повезла його до санаторію в Піренеях, у містечко Пучсарда`, де, як розповідають, працює молодий лікар, що є експертом із лікування таких хвороб.

– Сеньйор Відаль узяв на себе всі турботи, – повідомив Пеп. – Не рахуючись із витратами.

«Відаль ніколи не забуває про своїх слуг», – подумав я не без певної гіркоти.

– Вона попросила, щоб я приніс вам цей пакет. І щоб нікому нічого про це не казав.

Хлопець віддав мені пакунок, радий, що позбувся таємничої передачі.

– Вона сказала тобі, де я зможу її знайти, якщо вона не прийде?

– Ні, сеньйоре Мартін. Мені лише відомо, що батько сеньйорити Крістіни перебуває тепер у лікувальному закладі на віллі «Сан-Антоніо».

Через кілька днів, як завжди несподівано, до мене навідався Відаль. Він був у моєму домі до вечора, цмулячи мою ганусівку, курячи мої сигарети й розповідаючи про нещастя, яке спіткало його водія.

– Не хочеться вірити. Чоловік, міцний, як дуб, раптом падає з ніг і вже не пам’ятає, хто він такий.

– А як там Крістіна?

– Ти можеш собі уявити. Її мати давно померла, і Мануель – єдина родина, яку вона має. Вона взяла із собою альбом родинних фотографій і щодня гортає його перед бідолахою, спостерігаючи, чи він не пригадає чогось.

Поки Відаль розмовляв, його роман – чи, точніше кажучи, мій – лежав у стосі паперів обкладинкою донизу на столі в галереї за півметра від його рук. Він розповів мені, що за відсутності Мануеля звелів Пепові – той, здається, дуже добре вмів їздити верхи на коні – навчитися водити автомобіль, але поки що з хлопця не було ніякого пуття.

– Дайте йому час. Автомобіль не кінь. Головне – практика.

– Оскільки ти про це згадав, Мануель навчив тебе водити машину, чи не так?

– Трошки, – признався я. – І це зовсім не так легко, як здається.

– Якщо роман, над яким ти тепер працюєш, ніхто не стане купувати, ти завжди зможеш бути моїм шофером.

– Не ховаймо бідолашного Мануеля передчасно, доне Педро.

– Я й справді невдало пожартував, – визнав Відаль. – Пробач.

– А як ваш роман, доне Педро?

– З ним усе гаразд. Крістіна забрала остаточний варіант рукопису в Пучсардá, щоб передрукувати його там начисто й привести до ладу, поки вона перебуває біля свого батька.

– Я радий бачити вас задоволеним.

Відаль подивився на мене з тріумфальною усмішкою.

– Сподіваюся, це буде великий роман, – сказав він. – Після стількох місяців, які я вважав утраченими, я перечитав перші півсотні сторінок, які передрукувала Крістіна, і вони мене самого здивували. Думаю, що й ти будеш здивований. Схоже, і я міг би тебе чогось навчити.

– Я ніколи в цьому не сумнівався, доне Педро.

У той вечір Відаль випив більше, аніж дозволяв собі раніше. Довгі роки нашого знайомства навчили мене добре відчувати, коли його змагав неспокій, і я зрозумів, що цей візит був не просто візитом чемності. Коли він ліквідував останні запаси моєї ганусівки, я налив йому повний келих бренді і став чекати.

– Давиде, є речі, про які ми з тобою ніколи не говорили.

– Про футбол, наприклад.

– Я говорю серйозно.

– Говоріть, доне Педро.

Він подивився на мене довгим поглядом із сумнівом в очах.

– Я завжди намагався бути тобі добрим другом, Давиде. Ти ж це знаєш, правда?

– Ви були для мене навіть чимось більшим, доне Педро. І я це знаю, і ви це знаєте.

– Тому я іноді запитую себе, а чи не варто було б мені бути більш чесним щодо тебе.

– У чому саме?

Відаль утопив свій погляд у келиху з бренді.

– Є речі, про які я тобі ніколи не розповідав, Давиде. І про які я, мабуть, мусив би розповісти тобі багато років тому…

Він мовчав хвилину, яка здалася мені вічною. Хоч би там що Відаль хотів мені розповісти, було очевидно, що весь бренді світу не допоможе йому зважитися на це.

– Не турбуйтеся, доне Педро. Якщо це чекало роки, то може почекати й до завтра.

– Малоймовірно, що завтра я знайду в собі мужність усе тобі розповісти.

Я зрозумів, що досі ніколи не бачив його таким наляканим. Щось застрягло в нього в серці, і мені було боляче бачити його в такому стані.

– Зробімо ось що, доне Педро. Коли вийдуть друком ваша книжка і моя, ми це разом відсвяткуємо, і тоді ви розповісте мені те, про що хочете розповісти. Ви запросите мене до одного з тих дорогих закладів, куди мене пускають лише тоді, коли я з вами, і там зможете поговорити зі мною з усією відвертістю. Згода?

Уже сутеніло, коли я провів його до бульвару Борна, де Пеп, одягнений в уніформу Мануеля, яка була на нього завелика, як і автомобіль, чекав його біля «іспано-свіси». Корпус був весь подряпаний і побитий, аж шкода було на нього дивитися.

– Ти поїдеш повільно, Пепе, гаразд? – порадив йому я. – Не пускай його учвал. Повільно, але без ризику, так, наче це не верховий кінь, а кінь, запряжений у важкого воза.

– Гаразд, сеньйоре Мартін. Я поїду повільно, але без ризику.

Прощаючись, Відаль міцно мене обійняв, і, коли сідав у машину, мені здалося, що він тягне на своїх плечах весь тягар світу.

16

За кілька днів до того, як я мав поставити фінальну крапку у двох романах, у Відалевому та у своєму, Пеп з’явився до мене без попередження. Він був у тій самій уніформі, яку успадкував від Мануеля, що робило його схожим на малого хлопчика, перевдягненого у фельдмаршала. Спочатку я подумав, що він привіз мені якесь повідомлення від Відаля, а може, від Крістіни,