Карлос Руїс Сафон - Гра янгола

обмежився тим, що без жодного ентузіазму схвально кивнув головою. Баридо та Есковільяс довели до досконалості той процес, який у барселонських видавничих колах був відомий під назвою «подвійний наклад». Кожну книжку видавали офіційним накладом у кілька тисяч примірників, від якого виплачували мізерний прибуток авторові. Потім, якщо книжка добре продавалася, її видавали ще одним або кількома реальними й підпільними накладами в десятки тисяч примірників, про які ніколи не повідомляли і з яких автор не одержував жодної песети. Ці, останні примірники де в чому відрізнялися від перших, тому що Баридо потай друкував їх на старій занедбаній фабриці ковбас, розташованій у містечку Санта-Перпетуа-де-Моґода, і коли хтось починав гортати таку книжку, вона поширювала непомильні пахощі добре приготованої ковбаси.

– Боюся, у мене для вас погані вісті.

Баридо й Отрута перезирнулися, не змінивши солодкого виразу на своїх обличчях. У цю мить Есковільяс матеріалізувався у дверях і подивився на мене тим сухим і похмурим поглядом, яким дивляться на мерця, коли на око визначають розміри його труни.

– Поглянь-но, хто до нас прийшов. Яка приємна несподіванка, чи не так? – сказав Баридо, звертаючись до свого компаньйона, який обмежився кивком голови.

– Про які погані новини йдеться? – запитав Есковільяс.

– Ви трохи не встигаєте, друже Мартін? – з приязною усмішкою запитав Баридо. – Я певен, ми це зможемо залагодити…

– Ні. Річ не в тому, що я не встигаю. Річ у тому, що книжки не буде.

Есковільяс ступив крок уперед і підняв брови. Баридо захихотів.

– Як це «книжки не буде»? – запитав Есковільяс.

– Бо вчора я спалив рукопис, і від нього не залишилося жодної сторінки.

Запала гнітюча мовчанка. Баридо примирливо махнув рукою й показав на так зване крісло візитів, такий собі чорний провалений трон, у який він садовив авторів та постачальників, щоб вони опинялися на рівні його погляду.

– Сідайте, Мартін, і розкажіть мені все. Вас турбує щось, я це бачу. Ви можете бути відверті з нами, адже ми як одна родина.

Отрута та Есковільяс енергійно закивали головами, усім своїм виглядом показуючи, як високо вони мене цінують і як віддано люблять. Я не став сідати. Усі наслідували мій приклад і дивилися на мене так, ніби я соляна статуя, що може заговорити будь-якої миті. У Баридо вже, либонь, боліло обличчя: так багато він усміхався.

– Отже?

– Іґнатіус Б. Самсон наклав на себе руки. Він залишив неопублікованим оповідання на двадцять сторінок, у якому помирає в обіймах Хлої Перман’єр, після того як обоє прийняли отруту.

– Автор помирає в одному зі своїх романів? – запитала Ермінія, нічого не зрозумівши.

– Це його прощання в сучасному стилі зі світом серіалу. Деталь, яка, безперечно, вам сподобалася б.

– І не існує протиотрути, яку він міг би прийняти? – запитала Ермінія.

– Мартін, я повинен вам нагадати, що ви, а не ймовірно покійний Іґнатіус, підписали з нами контракт… – сказав Есковільяс.

Баридо підняв руку, щоб заспокоїти колегу.

– Думаю, я зрозумів вас, Мартін. Ви почуваєтеся виснаженим. Протягом кількох років ви не давали своєму мозку відпочити, за що наше видавництво дуже вам вдячне, бо високо вас цінує. Вам потрібен відпочинок. І я це розумію. Отже, ми з вами знайдемо спільну мову, правда ж?

Баридо подивився на Есковільяса та Отруту, які ствердно закивали головами з відповідним виразом на обличчях.

– Ви митець, і вам хочеться творити мистецтво, високу літературу, яка виливалася б із вашого серця й написала б ваше ім’я золотими літерами на скрижалях людської історії.

– У ваших устах це звучить безглуздо, – сказав я.

– Бо так воно і є, – докинув Есковільяс.

– Ні, ні, не так, – заперечив Баридо. – Це по-людському. А ми люди. І я, і мій компаньйон, і Ермінія, яка, будучи жінкою та істотою, що наділена витонченою делікатністю, найлюдяніша з нас усіх, чи не так, Ермініє?

– Атож, я дуже людяна, – підтвердила Ермінія.

– А що ми люди й нам не чуже все людське, то ми вас розуміємо й хочемо допомогти. Бо ми пишаємося вами й переконані, що ваші успіхи – це наші успіхи, тому, що в нашій фірмі головне – люди, а не таблички з номерами.

У кінці своєї промови Баридо зробив театральну паузу. Можливо, він чекав від мене оплесків, але, побачивши, що я лишаюся спокійний і незворушний, заговорив далі, уже не зупиняючись:

– Тому я хочу запропонувати вам таке: візьміть собі півроку відпустки, візьміть дев’ять місяців, якщо буде треба, бо творче горіння – це творче горіння, зачиніться на цей час у своєму кабінеті й напишіть великий роман свого життя. А коли ви його напишете, то принесете нам. Ми видамо його під вашим ім’ям, поставивши все на карту й наражаючи себе на великий ризик. Бо ми на вашому боці.

Я подивився на Баридо, а потім на Есковільяса. Отрута була готова залитися слізьми від надміру емоцій.

– Але без завдатку, – уточнив Есковільяс.

Баридо радісно заплескав у долоні.

– Ну то що ви скажете?

Я почав працювати з того ж таки дня. Мій план був так само простий, як і абсурдний. Удень я виправлятиму книжку Відаля, а вночі працюватиму над своєю. Доведу до досконалості те погане мистецтво, якого навчив мене Іґнатіус Б. Самсон, і поставлю його на службу почуттям достойним і шляхетним, якщо вони досі існують у моєму серці. Я писатиму з почуття вдячності, розпачу та самолюбства. Я писатиму насамперед для Крістіни, аби довести їй, що я також спроможний сплатити свій борг Відалю; що Давид Мартін, хоч і перебуває на межі смерті, але здобув собі право дивитися їй у вічі, не соромлячись своїх безглуздих надій.

Я не повернувся до поліклініки лікаря Тріаса. Я не бачив у цьому потреби. Коли надійде той день, коли я не зможу ані написати жодного слова, ані навіть створити його у своїй уяві, я перший це зрозумію. Мій надійний і не дуже совісний аптекар продавав мені стільки пігулок кодеїну, скільки я в нього просив, а іноді додавав до них якісь чародійні ліки, від яких спочатку мої жили спалахували вогнем, а потім думки ставали надзвичайно прозорими. Я нікому не розповів ані про свій візит до лікаря, ані про результати аналізів.

Свої головні потреби я задовольняв завдяки щотижневому замовленню, яке мені приносили з «Кана Жисперта» – великої крамниці заморських товарів, що була на вулиці Міральєрс, за собором Санта-Марія-дель-Мар. Моє замовлення завжди було однаковим. Його приносила дочка власників крамниці, дівчина, що дивилася на мене, наче злякане оленятко, коли я проводив її до передпокою й залишав там чекати, поки принесу їй гроші.

– Це твоєму батькові, а це