Карлос Руїс Сафон - Гра янгола

class="p1">– Схоже, я перебуваю у ваших руках, лікарю! Сподіваюся, ви призначите мені якийсь курс лікування.

Я побачив вираз цілковитої безнадії в його очах, бо до нього дійшло: я просто не готовий зрозуміти те, що він мені каже. Я кивнув головою, намагаючись побороти нудоту, яка підступила до горла. Лікар налив у склянку води з глека й подав мені. Я випив воду одним ковтком.

– Ця хвороба не лікується, – нарешті вимовив я.

– Вона лікується. Існує багато способів полегшити біль і створити для вас умови максимальної зручності та спокою.

– Але я помру.

– Так.

– Незабаром.

– Можливо.

Я всміхнувся сам до себе. Навіть найгірші новини дарують полегкість, коли вони тільки підтверджують те, що ти вже знав, не бажаючи про це знати.

– Мені лише двадцять вісім років, – сказав я, сам не знаючи, навіщо це кажу.

– Я співчуваю вам, сеньйоре Мартін. Мені хотілося б повідомити вам кращі новини.

Я пережив таке відчуття, ніби щойно покаявся за брехню або прощенний гріх і скинув із себе важкий тягар докорів сумління.

– Скільки часу мені залишається?

– Це неможливо визначити точно. Я сказав би, що рік, щонайбільше півтора.

Його тон не залишав найменших сумнівів у тому, що цей його прогноз є більш ніж оптимістичним.

– А протягом цього року чи скільки там буде, як довго, ви гадаєте, я буду спроможний працювати й обслуговувати сам себе?

– Ви письменник, і ви працюєте своїм мозком. На жаль, саме там локалізована ваша проблема, і насамперед там вам потрібні обмеження.

– Обмеження не медичний термін, лікарю.

– За нормального перебігу цієї хвороби, мірою того як вона розвивається, симптоми, які вам досі доводилося переживати, збільшуватимуть свою інтенсивність і частоту, а починаючи з якогось часу, вам доведеться лягти до лікарні, щоб ми могли взяти на себе обов’язки з догляду за вами.

– Я не зможу писати.

– Ви не зможете ані думати, ані писати.

– І скільки це триватиме?

– Я не знаю. Дев’ять або десять місяців. Можливо, більше, можливо, менше. Я вам дуже співчуваю, сеньйоре Мартін.

Я кивнув головою й підвівся. Руки мені тремтіли, і не бракувало повітря.

– Сеньйоре Мартін, я розумію, вам потрібен час для того, щоб осмислити почуте, але важливо, щоб ми вжили певних заходів якомога раніше…

– Я ще не можу померти, лікарю. Поки що не можу. Я повинен зробити деякі справи. А потім я матиму ціле життя для того, щоб померти.

15

Того ж таки вечора я піднявся до кабінету у вежі й сів за друкарську машинку, хоч і знав, що працювати неспроможний. Вікна були розчахнуті навстіж, але Барселона більше нічого не хотіла розповідати мені, і я не зміг написати навіть сторінки. Навіть коли я спромагався скомпонувати бодай одне речення, воно здавалося мені банальним і пустим. Досить було перечитати його, як я розумів, що мої слова не варті навіть того чорнила, яким вони надруковані. Я вже був неспроможний почути музику, яка звучить, коли ти читаєш фрагмент пристойної прози. Потроху-помалу, наче краплі отрути, яка діє повільно й приємно, слова Андреаса Кореллі почали капати на мій мозок.

Мені треба було написати щонайменше ще сто сторінок, щоб закінчити чергову, – я вже збився з рахунку, яку за номером, – порцію неймовірних пригод, що з таким успіхом наповнювали кишені Баридо та Есковільяса, але в ту мить зрозумів, що не зможу її закінчити. Іґнатіус Б. Самсон залишився лежати на рейках під отим трамваєм, виснажений і з душею, знекровленою тією безліччю сторінок, які ніколи не повинні були з’являтися на світ. Але, перш ніж мене покинути, він попросив, щоб я виконав його останню волю. Щоб поховав його без церемоній і щоб бодай раз у житті набрався духу заговорити власним голосом. Він залишив мені в спадок свій чималий арсенал самовпевненості та розкутості. І попросив, щоб я дозволив йому піти, бо він народився для того, щоб бути забутим.

Я взяв ті сторінки, які вже написав для його останнього роману, і кинув їх у вогонь, відчуваючи, як із кожним згорілим аркушем із мене спадає могильна плита, одна з тих, що мене притискали. Вологий і теплий вітер віяв у ніч над черепичними дахами й, залетівши до мого кабінету крізь розчинені вікна, підхопив попіл Іґнатіуса Б. Самсона й розвіяв його над вуличками старого міста, там, звідки йому вже ніколи не судилося вийти, адже його слова назавжди розвіялися з вітром, а його ім’я неминуче зникне з пам’яті його найвідданіших читачів.

Наступного дня я прийшов до контори Баридо та Есковільяса. Дівчина в приймальні була нова, ще зовсім дівчинка, і вона мене не впізнала.

– Ваше ім’я?

– Віктор Гюґо.

Дівчина всміхнулася й зателефонувала на центральний пульт, де сиділа Ермінія.

– Доньє Ермініє, дон Віктор Гюґо прийшов, щоб побачитися із сеньйором Баридо.

Я побачив, як вона кивнула головою й поклала слухавку.

– Вона каже, що зараз вийде до вас.

– Скільки ти тут працюєш? – запитав я.

– Тиждень, – відповіла дівчина.

Вираз її обличчя був стурбований. Якщо я не помилявся у своїх розрахунках, то за останній рік це була вже восьма дівчина в приймальні контори Баридо та Есковільяса. Ті службовці фірми, які безпосередньо підкорялися шахраюватій Ермінії, тут довго не затримувалися, бо Отрута, як тільки помічала, що вони її в чомусь переважають, – а так було в дев’яти з десяти випадків, – боячись, що її можуть відсунути в тінь, звинувачувала їх у крадіжці, в обмані, у чому завгодно й починала бубніти, аж поки Есковільяс не виставляв чергову дівчину на вулицю, погрожуючи смертю від рук найманого вбивці, якщо вона почне базікати зайве.

– Яка радість бачити тебе, Давиде, – сказала Отрута. – Ти погарнішав. І вигляд у тебе чудовий.

– Бо мене нещодавно переїхав трамвай. Баридо тут?

– Які там у тебе до нього справи? Для тебе він завжди тут. Він буде дуже втішений, коли я йому скажу, що ти прийшов нас навідати.

– Бо ти не знаєш, чому я прийшов.

Отрута провела мене до кабінету Баридо, декорованого, немов приймальня опереткового прем’єр-міністра, з безліччю килимів, імператорських бюстів, натюрмортів і придбаних навмання оправлених у шкіру томів, про зміст яких, я був певен, хазяїн кабінету не мав найменшого уявлення. Баридо подарував мені одну зі своїх наймасніших усмішок і потиснув мені руку.

– Ми всі з нетерпінням чекаємо наступної книжки. Я радий вам повідомити, що дві останні ми вже перевидали, і їх у нас буквально виривають із рук. Ми надрукували ще п’ять тисяч примірників. Що ви на це скажете?

Я сказав би, що вони надрукували їх не менш як п’ятдесят тисяч, але