Карлос Руїс Сафон - Гра янгола

людям. Повірте мені, коли я скажу вам, що протягом свого життя та професійної діяльності мені доводилося мати справу з безліччю персонажів, які не варті були навіть того, щоб ви плюнули їм в обличчя, але які були про себе надзвичайно високої думки. Хоч ви мені й не вірите, та я точно знаю, до якої категорії авторів і до якої категорії людей ви належите. Вам відомо, що я давно за вами спостерігаю. Я прочитав усе, що ви написали, від вашого першого оповідання для «Голосу індустрії», прочитав і всю серію «Барселонських таємниць», і все те, що ви опублікували під ім’ям Іґнатіуса Б. Самсона. Я наважуся сказати, що знаю вас ліпше, аніж ви – самі себе. І тому я певен, що зрештою ви погодитеся на мою пропозицію.

– А що ще ви знаєте?

– Знаю, що ми маємо багато чого спільного. Знаю, що ви втратили батька, і я свого втратив теж. Я знаю, як то – втратити батька, коли він тобі ще потрібен. Вашого батька вбили за трагічних обставин. Мій батько з причин, які не стосуються нашої розмови, відмовився від мене й вигнав мене з дому. Таке, мабуть, витерпіти ще тяжче. Я знаю, ви почуваєтеся самотнім, і повірте мені, коли я скажу вам, що це почуття добре знайоме й мені. Я знаю, ви плекаєте у своєму серці великі сподівання, але жодне з них не стало для вас реальністю, і знаю також, що без вашого відома це потроху вбиває вас кожного дня, який ви переживаєте.

Тривала мовчанка запала після його слів.

– Ви багато чого знаєте, сеньйоре Кореллі.

– Досить, аби ви зрозуміли, що мені хочеться пізнати вас іще глибше й стати вашим другом. Я думаю, у вас небагато друзів. У мене теж. Я не довіряю людям, які запевняють, що в них багато друзів. Це свідчить про те, що вони не знають людей.

– Але ж ви шукаєте не друга, ви шукаєте працівника.

– Я шукаю компаньйона на певний час. Я шукаю вас.

– Ви людина, дуже впевнена в собі, – зауважив я.

– Це вада, притаманна мені від народження, – відповів Кореллі, підводячись. – Ще одна така моя вада – ясновидіння. Тому я розумію, що, можливо, ви ще не готові прийняти мою пропозицію й вам не досить лише почути правду з моїх уст. Вам треба все побачити на власні очі. Відчути на своєму тілі. І, повірте мені, ви це відчуєте. – Він подав мені руку й не забрав її, поки я її не потиснув. – Чи можу я принаймні сподіватися, що ви обміркуєте все, що я сказав, і ми повернемося до цієї розмови? – запитав він.

– Не знаю, що вам і сказати, сеньйоре Кореллі.

– Не кажіть мені зараз нічого. Я обіцяю, що, коли ми зустрінемося наступного разу, для вас усе стане набагато зрозумілішим.

З цими словами він приязно всміхнувся мені й пішов до сходів.

– А буде наступний раз? – запитав я.

Кореллі зупинився й обернувся.

– Він завжди є, – відповів він.

– Коли й де?

Останні промені призахідного сонця падали на місто, і його очі блищали, наче дві розжарені вуглини.

Я побачив, як він вийшов у двері, що виводили на сходи. Лише тоді я раптом пригадав, що протягом усієї нашої розмови він жодного разу не моргнув.

14

Поліклініка розташовувалася на високому поверсі, звідки було добре видно море, що блищало вдалині, і похилу вулицю Мунтанер, якою котилися до новозабудованих кварталів трамваї між великими багатоквартирними будинками та панськими віллами. Приймальня поліклініки пахла чистотою. Її зали були декоровані з вишуканим смаком. Картини, які висіли тут на стінах, мали на меті заспокоювати пацієнтів: на них були зображені переважно пейзажі, які вселяли надію й дихали миром. Великі книги на полицях додавали цьому закладу авторитетності. Медсестри рухалися тут, немов балерини, і всміхалися кожному. Це було чистилище для людей із туго напханими гаманцями.

– Лікар зараз вас огляне, сеньйоре Мартін.

Лікар Тріас мав поблажливий і бездоганний вигляд і вселяв спокій та довіру до себе кожним своїм порухом. Сірі очі дивилися проникливим поглядом із-під окулярів, зсунутих угору. Усмішка щира й привітна, проте без найменших ознак легковажності. Лікар Тріас був чоловіком, що звик воювати зі смертю, і чим більше він усміхався, тим більший страх опановував його пацієнта. З того, як він запросив мене проходити й сідати, я зрозумів, що, хоча кілька днів тому, коли я почав проходити обстеження, він говорив мені про останні досягнення в галузі науки та медицини, які дозволяють сподіватися на успіх у боротьбі із симптомами, які я описав, його власний висновок не залишає місця для сумнівів.

– Як ваші справи? – запитав він мене, вагаючись, подивитися мені у вічі чи на скатертину, якою був застелений стіл.

– Про це я сподіваюся почути від вас.

Він обдарував мене легкою усмішкою гравця, який має виграшну карту.

– Медсестра сказала мені, що ви письменник, хоч я бачу, що в анкеті, яку ви в нас заповнювали, ви назвалися торговцем.

– У моєму випадку між цими термінами немає різниці.

– Думаю, хтось із моїх пацієнтів є вашим читачем.

– Сподіваюся, ця професія не завдала мені непоправної неврологічної шкоди.

Лікар усміхнувся, ніби моя репліка здалася йому дуже дотепною, а тоді відразу змінив позу та вираз обличчя, даючи зрозуміти, що приязний та банальний вступ до розмови закінчено.

– Сеньйоре Мартін, я бачу, ви прийшли сюди сам-один. Ви маєте якихось близьких родичів? Дружину? Братів чи сестер? Батьків, які досі живі?

– Це звучить, як похоронний дзвін, – наважився пожартувати я.

– Сеньйоре Мартін, я не стану вам брехати. Результати перших аналізів виявилися не такими обнадійливими, як ми сподівалися.

Я подивився на нього мовчки. Не відчував ні тривоги, ні страху. Не відчував нічого.

– Усе вказує на те, що ліва половина мозку у вас збільшена. Результати аналізів дають підстави боятися, що симптоми, які ви мені описали, свідчать про те, що може йтися про ракову пухлину.

Протягом кількох секунд я був неспроможний сказати нічого. Я навіть не зміг прикинутися здивованим.

– Скільки часу минуло відтоді, як вона в мене з’явилася?

– Точно це визначити неможливо, хоч я наважився б припустити, що пухлина утворилася вже досить давно, і це пояснює ті симптоми, які ви мені описали, і ті труднощі, які останнім часом перешкоджають вам у вашій роботі.

Я глибоко зітхнув, погоджуючись із його висновком. Лікар дивився на мене спокійним і доброзичливим поглядом, даючи мені час прийти до тями. Я кілька разів намагався почати якусь фразу, але слова не доходили до моїх губ. Нарешті наші погляди зустрілися.