Карлос Руїс Сафон - Гра янгола

втрачаю ґрунт під ногами, і вже почав падати спиною в чорну воду, коли незнайомець устиг схопити мене за руку. Він обережно потяг мене до себе й вивів на твердий ґрунт. Посадив на одну з лав, що оточували басейн, і я глибоко вдихнув повітря. Його очі були нормального розміру, зростом він був як і я, його кроки та рухи нічим не відрізнялися від кроків та рухів будь-якого іншого чоловіка. Вираз його обличчя був приязний і заспокійливий.

– Дякую, – сказав я.

– З вами все гаразд?

– Так. Лише трохи паморочиться в голові.

Незнайомець сів поруч зі мною. На ньому був чорний костюм-трійка вишуканого крою з невеличкою срібною брошкою на лацкані піджака – янгол із розгорнутими крилами, який здався мені дивно знайомим. Мені спало на думку, що в появі кабальєро в бездоганному вбранні на цій асотеї було щось не зовсім звичайне. Ніби прочитавши мої думки, кабальєро всміхнувся.

– Сподіваюся, я вас не налякав, – сказав він. – Певне, ви не думали, що зустрінете когось тут, нагорі.

Я подивився на нього розгубленим поглядом. Побачив віддзеркалення свого обличчя в його чорних зіницях, що розширилися, як ото пляма чорнила розповзається на папері.

– Чи можу я запитати, що вас сюди привело?

– Те саме, що й вас: великі сподівання.

– Андреас Кореллі, – промурмотів я.

Його обличчя засяяло.

– Яка велика радість для мене, що можу нарешті привітати вас безпосередньо, мій друже.

Він говорив із легким акцентом, я не зміг визначити, яким саме. Мій інстинкт підказував, щоб я негайно підхопився на ноги й пішов звідти якомога швидше, перш ніж цей незнайомець устигне промовити бодай іще одне слово, але щось у його голосі, у його погляді вселяло спокій і довіру. Я не став запитувати себе, як він міг довідатися, що знайде мене в цьому місці, тоді як навіть я сам не знав, де я є. Мене заспокоїли звук його голосу та блиск очей. Він подав мені руку, і я потиснув її. Його усмішка обіцяла втрачений рай.

– Гадаю, я повинен подякувати вам за те добре ставлення, яким ви обдаровуєте мене вже багато років, сеньйоре Кореллі. Боюся, я в боргу перед вами.

– Аж ніяк. Це я перед вами в боргу, друже мій, і це я повинен просити вибачення, що підійшов до вас у такому невідповідному місці й у такий невідповідний момент, але признаюся, що вже давно хочу поговорити з вами, однак досі не мав слушної нагоди.

– То що я міг би зробити для вас? – запитав я.

– Я хочу, щоб ви працювали для мене.

– Даруйте?

– Я хочу, щоб ви писали для мене.

– А, справді. Я й забув, що ви видавець.

Незнайомець засміявся. Сміх у нього був дуже лагідний, сміх дитини, яка ніколи не розбила жодної тарілки.

– Найкращий у світі. Видавець, про якого ви мріяли протягом усього свого життя. Видавець, який подарує вам безсмертя.

Незнайомець подав мені свою візитну картку, достоту таку, яка в мене зберігалася і яку я знайшов у своїх руках, коли прокинувся після ночі з Хлоєю.

Andreas Corelli

Е`diteur

Е`ditions de la Lumiе`re

Boulevard St.-Germain, 69. Paris

– Своєю пропозицією ви робите мені велику приємність, сеньйоре Кореллі, але боюся, що прийняти її я не можу. У мене контракт із…

– Баридо й Есковільясом, я знаю. То покидьки, – пробачте, я не хотів би образити вас, – з якими вам не варто підтримувати жодних стосунків.

– Цю думку поділяють і інші люди.

– Сеньйорита Саньєр, наприклад?

– А ви знайомі з нею?

– Я про неї чув. Схоже, це жінка, чию повагу й захват не так легко завоювати, правда ж? Хіба їй не хочеться, щоб ви покинули тих двох паразитів і працювали на самого себе?

– Це не так просто. Я підписав контракт, який прив’язує мене до них принаймні ще на сім років.

– Я знаю, але ви не турбуйтеся. Мої адвокати вивчають це питання, і запевняю вас: існує кілька законних способів розірвати ваш контракт у разі, якщо ви погодитеся прийняти мою пропозицію.

– Яку саме?

Кореллі всміхнувся з грайливим і лукавим виглядом, ніби школяр, якому приємно відкрити відому лише йому таємницю.

– Якщо ви погодитеся протягом року працювати лише на мене й за цей час написати книжку, сюжет та вимоги до якої ми з вами обговоримо під час підписання контракту й за яку я вам авансом заплачу сто тисяч франків.

Я подивився на нього, здивований.

– Але якщо ця сума здасться вам недостатньою, то я згоден обговорити з вами ту, яка вас задовольнить. Можете мені повірити, сеньйоре Мартін, я не збираюся воювати з вами за гроші. А крім того, я переконаний, що й ви не станете цього робити, бо коли я вам розповім, яку саме книжку від вас хочу, то ціна за неї відразу відійде на другий план.

Я зітхнув і в душі засміявся.

– Бачу, ви мені не вірите.

– Сеньйоре Кореллі, я автор авантюрних романів, на яких навіть не стоїть моє прізвище. Мої видавці, яких ви начебто знаєте, – це двоє примітивних аферистів, які не варті того сміття, вага якого дорівнює їхній вазі. Ось уже багато років я заробляю собі на життя цією професією, але досі не написав жодної сторінки, яка мене задовольнила б. Жінка, яку я кохаю, вважає, що я занапащаю своє життя, і вона має слушність. Вона також вважає, що я не маю права жадати її, що ми з нею дві нічого не варті душі і єдиним резоном нашого існування є почуття вдячності, яке ми плекаємо щодо одного чоловіка, який обох нас витяг з убогості, і, можливо, вона має рацію також у цьому. Але яка зрештою різниця? Я й незчуюся, коли мені стукне тридцять років і я остаточно зрозумію, що з кожним днем стаю все менше схожим на того чоловіка, яким мріяв стати, коли мені було п’ятнадцять. Та ще й невідомо, чи дотягну я до тридцяти років, бо моє здоров’я останнім часом стало таким самим безглуздим і непевним, як і моя праця. Сьогодні, якщо мені вдається скомпонувати за годину одну або дві читабельні фрази, я маю всі підстави бути задоволеним. Ось який із мене автор і яка людина. Зовсім не той, який може сподіватися на візити видавців із Парижа з чеками в руках, що проситимуть мене написати книжку, яка змінить моє життя й перетворить на реальність мої надії.

Кореллі дивився на мене з дуже серйозним виглядом, зважуючи мої слова.

– Я бачу, ви судите себе дуже суворо, а це властиво лише достойним