Олександр Мороз - Вільні радикали, або чому не живе карась без щуки, Олександр Мороз

— Молодець, добре підготувався. Домовилися. — Ада зникла в четвертій альтанці. 

 — Ненавиджу це слово! — Крикнув я їй у слід. 

Отакої. Навіть без умовлянь. Не така, як всі, це точно. Переважно стається навпаки: жінку доводиться довго вмовляти, причому вмовляти зробити щось, чого вона сама дуже хоче. Це для мене завжди було парадоксом. 

Близько двадцять третьої ми зустрілись на парковці, ніяк не показуючи нашого знайомства. Гості розходились. Колеги Ади поїхали, вона залишилась одна й відійшла подалі від будівлі ресторану. Я швидко під'їхав, відчинив пасажирські дверцята. Жінка мовчки сіла на сидіння. Про себе я подумав, що прямо зараз, відбувається реконструкція розповіді Віто, тільки тепер вже я "викрадаю" Аду прямо з вечірки, проте з іншою метою. 

 Автівка пірнула в коридор світла вуличних ліхтарів і стала одною з. Вже нікому не було діла до того, хто в ній сидить, що відчуває, яку музику слухає, який запах вдихає, про що говорить та кого згадує. Нікому, окрім нас. Автівка стала тимчасовим домом і прихистком, зоною комфорту, місцем безпеки та інтриги, щось хвилююче було в цьому, адже ні я, ні Ада, не знали, що навзаєм почуємо та чим усе завершиться. Зрештою ми могли опинитися в будь-якому місці, все залежало тільки від кількості пального в баку. Я міг би відвезти її прямо в Іспанію, зі скандалами у пунктах пропуску, ми б пили лате на заправках і слухали гудіння роздільних смуг, які спеціально сконструйовані аби не дати заснути, ми б знайшли Віто і я з гордістю вручив би йому його велику любов, зі словами: на, тримай, тільки не губи більше, а то повернуся й прив'яжу вас стяжками один до одного, будете, як близнюки сіамські, завжди разом, і ще, чувак, з тебе триста баксів за дорогу, бо жінка ніколи не платить. 

Я зупинився обабіч об'їзної, в місці, відомому місцевим як Білий Замок. Праворуч текла річка Серет. Ада дивилася на дорогу задуманим поглядом і, не відводячи очей від шкла, запитала: 

 — Коли ти востаннє його бачив? 

 — Влітку, ми разом ловили рибу. В Івачеві. Рибалки розібрали всі човни і нам залишився один на двох. Так ми й познайомилися. Віталік хотів поговорити кимось незнайомим, тому сам попросив скласти йому компанію. А далі... ви ж самі знаєте. 

 — Саш, давай на ти, мені так зручніше. 

 — Ок, без проблем. 

 — То що я маю знати, Саша? 

 — Це ти мене питаєш? Ти ж сама була частиною цієї історії. Навіть зараз ти нею є, раз ми отут сидимо. 

 — Та коротше, — Ада сказала це з явними нотками невдоволення в голосі, — що ти хотів мені сказати, чому ми взагалі тут? 

 — Я хочу почути твою версію всього, але найперше я хочу знати, чому ти вирішила порвати з Віталіком? 

— А він хіба він не повідомив? Я ж все пояснила. 

 — Повідомив, але він був впевнений, що за цим щось стоїть, або хтось. Скажу прямо, він вважав, що ти попросту знайшла йому кращу заміну. 

 — Яка дурня! І що ж він про мене думає по-твоєму?! Саш, це все було неправильно, розумієш? Різні сім'ї, різні життя. Крапка! 

 — Ада, не треба кричати, послухай, неправильного у Всесвіті не буває, всі речі й ситуації нейтральні, тільки ми надаємо їм позитивне чи негативне значення. Один філософ якось сказав: я знав багато жінок, і вірних і невірних, але я ніколи не знав жінку, яка б зрадила лише один раз. 

 — Телепень, твій філософ. 

 — Оо, а ти бачу з характером! Ручаюсь, що якби це сказав Віталік, він би отримав смачного ляпаса, як то кажуть ляща, і був би йому радий, бо це б означало, на його думку, що він помилився. Але Віталік, не філософ, хоч і дуже сильно старається ним бути, він не знає, що жінка ніколи таким чином не оправдовується, вона просто рішуче припиняє слухати слова, які їй неприємно чути, хіба ні, Адо Валеріївно? 

 — Саша, якщо ти збираєшся мене бісити, то краще не продовжувати. 

 — Не збираюся. То ти розкажеш мені свою версію? 

— Ні. 

— Чому ? 

 — Не хочу. 

 — Тоді ти не залишаєш мені вибору. 

 — Не зрозуміла? — Ада поглянула мені прямо в очі поглядом-блискавкою. 

 — Бачиш, коли я зустрів Віталіка, він був ходячою поемою. Моментами він плакав, як мала дитина, й розповідав такі речі, про які можна хіба що в книжках прочитати. Ніколи до цього не чув, щоб чоловіки так говорили. Він розповідав про тебе і, в якийсь спосіб, я перейняв його стан та зрозумів, що ваші стосунки, це щось значно більше ніж просто інтрижка, це подія рівня життя, або навіть кількох життів. Це якщо коротко. Я дуже хотів з тобою зустрітися, щоб бодай глянути на тебе. І так сталося. Я в приємному шоці. Ваша з Віто історія впливає на всіх, хто хоч якось має до неї стосунок, та найбільше вона впливає на вас. Тому я прийняв рішення, Віталік погодився. 

— Яке рішення? 

— Я напишу цю історію так, як бачив її Віто. Основна частина вже написана. Те, що між вами зараз відбувається — виключно ваша справа, не хочу давати ніяких порад, але, як сторонній спостерігач і, по сумісництву, довірена особа, зроблю все, щоб час не стер ваших почуттів. Пройдуть роки, можливо, так станеться, що ви знову разом зустрічатимете світанки. Можливо і ні. Але, з часом, коли все здасться несуттєвим й чужим, ви зможете фізично доторкнутися до минулого, згадати, погортати сторінки, бо написане має силу, його вже не позбудешся, не спалиш, рукописи не горять. Ти теж маєш силу, Ада. Бережи її в собі. 

— Саша, то це Віталік тебе попросив? 

 — Що саме? 

 — Написати. 

— Ні, це тільки моє рішення, але я спитав у Віталіка дозволу. 

— А в мене ти просив дозволу? — Очі Ади блищали від сліз. 

— А зараз я по-твоєму чим займаюся? 

— Нехай, пиши, але знай, що Віталік гімнюк! 

 — Нічого собі, а це вже цікаво. 

 — Тобі цікаво? Ви ж обоє збираєтесь виставити мою брудну білизну на загальний огляд, вже уявляю, що Віталік тобі розповів... 

— Імена змінені. Ніхто ні про що не дізнається. Хоча, якщо копнути глибше... та хто ж стане копати, окрім нас — людей, які і так все знають. Можу дати почитати.