Олександр Мороз - Вільні радикали, або чому не живе карась без щуки, Олександр Мороз

Ручка і зошит лежали на робочому столі. Як завжди, під калькулятором. В зошит я записую прихід товару. Ще є кілька несписаних аркушів. Я сумнівався чи правильно роблю, але захотілося записати дещо. Не по роботі. Для Ади, типу від нього. Думаю, Віталік був би тільки за. Зрештою, хіба не про це він розповідав? Різким рухом я вирвав чистий аркуш... 

«Коли я вперше побачив тебе, я знав, що ти єдина. Ти не сказала мені ні слова, але любов була всюди. Тоді я тримав тебе за руку і провів у свій світ. З того часу мій світ змінився. Тепер я ніколи не буду почуватися самотнім, бо ти є в моєму житті. 

Як я можу пояснити тобі, що відбувається в мені, коли я думаю про тебе? Дякую тобі за все, що ти показала мені. Ніколи не забувай цього. Я люблю тебе. 

Я знаю, що колись, можливо скоро, ти будеш поруч. Я тримаю тебе так міцно, тому я завжди з тобою. 

І хоч зараз ми не можемо бути разом, пам'ятай: я тут заради тебе. 

І знаю, що ти зі мною. 

Коли я хочу бути близько, я закриваю очі й уявляю, що ти тут. Я бачу тебе, я торкаюся тебе, я відчуваю тебе, як справжню. Нічого не може змінитися, коли допоки я це відчуваю. 

Як довго я повинен бути далеко від тебе? 

Не знаю, люба, але знаю — ми єдині» 

Написав. Перечитав кілька разів. От тобі маєш, вийшла дуже стисла версія історії. Навіть якщо мені не вдасться зловити Аду наодинці, я зможу передати її цей лист офіціантом. Думаю, вона зрозуміє від кого він, а як не зрозуміє, то значить Віто багато чого собі нафантазував. Точніше я. Тільки що робити з почерком? Сподіваюсь, Віталік не з тих, хто пише листи від руки. Принаймні я зроблю все, що у моїх силах, якщо складуться несприятливі умови й розмова не відбудеться. В кінці кінців я на роботі, і мій час тут належить не мені. Тільки от ще треба точно переконатися... 

— Каріна! — Я гукнув нашу офіціантку, що пробігала центральною стежкою. 

 — Що, Саша? – Каріна змінила курс, тепер вона йшла в мою сторону. 

 — В четверту коли даєм дзеркало? 

— А що в меню? 

 — Картопля з бочком, теляча вирізка і овочі гриль. 

 — Не спіши, в них на столі купа салатів, рибу ще не з'їли, я скажу коли. 

 — Добре, але не забудь попередити мене за сорок хвилин до видачі. І ще одне, Каріна, може чула, там є хтось на ім'я Ада? 

 — Так, є, весела така дівчина. Звідки знаєш, ви знайомі? 

 — Та дівчина тобі майже в мами годиться, – розсміявся я, – так, знаю їі, ледь не збила мене на виході з бару. – Я ще більше зареготав. І став чекати вечора, або моменту, коли в четвертій альтанці стане жарко. 

 Замість спеки вечір приніс прохолоду. Осінь, вона така. Я намагався ретельно завершити свій робочий день, попри те, що мої думки та увага були ну зовсім не робочі. Ада тут. Зовсім поруч. Вже не потрібно її шукати, вичисляти, створювати ситуації, вони вже створилися. В такі моменти відчуваєш фантастичний прилив енергії від усвідомлення, що в світі існують неписані закони творення реальності де ти є її творцем й спостерігачем одночасно. Навіть якщо така ідея хибна, відчуття дуже класні, бо що хотів, те й отримав, правда трішки в іншій формі, але ось воно, бери, все твоє. 

Ада часто виходила з Альтанки. Спочатку з колегами, вони чілили та знімали контент для соцмереж. Згодом жінка почала з'являтися на вулиці сама. Довго вдивлялася в екран смартфона, сиділа на лавці сусідньої альтанки під номером п'ять. 

 Коли я підійшов і сів навпроти, Ада жодним чином не відреагувала. Вона ніби не помічала мене, продовжувала щось розглядати в телефоні. І що мені казати? Може зразу передати лист і піти? 

 — Ти це бачив? — Ада кивнула головою, не відриваючи погляду від дисплея й усміхнулася, чекаючи на відповідь. Злегка шокований, я продовжував дивитися на жінку. Ні, ні, це не може бути галюцинацією. Тільки я оце подумав, як Ада підвела погляд на мене. 

 — Ой, вибачте. — Знову ця фраза. Її брова здивовано піднялася. — Я подумала... 

 — Що ви подумали? 

 — Нічого. — Дуже тихо. Ада підвелася й попрямувала геть з альтанки. 

 — Ада Валеріївна, зачекайте хвильку, я хочу вам щось сказати, я бачив Віталіка, він дещо вам пере... — тут мої слова зупинилися. Ада глянула на мене точно як Джессіка Альба дивилася на Девіда Стетхема у фільмі "Механік", всі емоції, які тільки може відчути жінка — від страху й до екстазу — були в тому погляді. То був погляд Бодхісаттви – вбивці розуму. 

 Ще з півхвилини Ада постояла так, а потім мовчки розвернулася й попрямувала до колег. Я підірвався, наздогнав її і вхопив за плече. 

 — Стійте, будь ласка, я хочу поговорити з вами. Хіба вас не цікавить доля вашого майбутнього чоловіка? 

 — Майбутнього чоловіка? Це ви собі таке придумали ? Про що ви хочете поговорити ? 

 — Одним словом не скажеш, думаю, навіть сто слів буде замало. І нічого я не придумував, це ваші слова. 

 — Вирвані з контексту слова. Граєтесь в політика ? Я чую, ви дуже добре поінформовані. 

 — Не дуже добре, але достатньо, то ми можемо поговорити? 

— Можливо.— Ада раптом стала геть відстороненою. — Кажіть. 

Я відчув сильну напругу, навіть сором. Не можна починати розмову в такому тоні, оскільки протриває вона не довго, слова будуть гострі й кострубаті, ніби річка з необтесаного каміння. Тут потрібна легкість. Я згадав тихий вечір далеко за містом, запах квітів, смак яблук, полум'я відкритого вогню, дзеркальну гладь на поверхні затоплених торфових кар'єрів. Тепер можна представитись. 

— Мене звати Саша. Влітку, випадково, я зустрів чоловіка, який назвався Віто. Це сталося незадовго після того, як ви, з його слів, з ним порвали. Він багато говорив, я переважно слухав. Потім я збирав інформацію про вас та безуспішно шукав зустрічі майже цілий вересень. І ось ви тут. 

 — Навіщо ви мене шукали ? 

 — Давайте не тут. Я на роботі, ви в компанії і до нас будуть питання, якщо ми продовжимо обговорювати це прямо зараз. Навіщо нам ці питання? Зробимо ось як: після святкування я завезу вас до дому, в дорозі ми побалакаємо. Ви ж живете на іншому кінці міста і, гадаю, скористаєтесь послугою таксі. Отже, водій вже на місці, очікування безлімітне та безкоштовне, — я усміхнувся.