Олександр Мороз - Вільні радикали, або чому не живе карась без щуки, Олександр Мороз

Розділ 9

Осінь — багата пора року, а в заміському ресторані вона багата на контрасти. Переважно в таку пору тут спокійно, але буває всяке і до вечора стається аншлаг. Тепла, майже літня погода, люди згадують, ностальгують, хочуть повторити. 

Той день, точніше п'ятниця, що випав на початок жовтня, ще зранку відчувався не так, як завжди. Внутрішня тривога не давала мені спокою, хоча об'єктивної причини я не знаходив. Погода шептала, як то кажуть. Мабуть ввечері буде двіж, подумав я і почав готуватися до нього. Кілька альтанок попередньо були замовленими. 

Згодом почали сходитися гості. Кожен кухар знає: якщо заготовки зроблені, то можна заспокоїтись. Так я і зробив. 

Почалась видача гарячих страв і, плавно, черга прийшла до мене. 

Хто знайомий з особливостями меню ресторану Едем той знає нашу фірмову фішку — дзеркало. Це свого роду асорті, де поєднуються різні страви приготовлені у тандирі, себто майже на вогні. Тут і шашлики і ковбаски, реберця з овочами гриль... коротше є над чим посидіти в компанії. Подається такий сет на дзеркальній тарелі овальної форми, часто з феєрверками та під музику. Це своєрідна кульмінація святкування. Раджу спробувати 

Отож, перших два "дзеркала" п'ятниці понеслися тішити своїх замовників. Я якраз повертався з бару до своєї контори-шашличної, яка знаходиться відразу біля альтанок. На вулиці я знову відчув дещо нетипове, тільки на відміну від ранку це вже не була тривога. Мені здалося, що прийшла весна. Я не відразу не второпав звідки це, яка ж весна на початку жовтня? Тільки я оце подумав, як запах весни тут же розвіявся, але залишився звук, я продовжував чітко його чути. Співала пташка. Таке буває після довгої зимової тиші — мелодійні трелі чорних дроздів тішать душу не гірше за перше березневе сонце. Я прислухався. Та ні, яка ж це пташка. Звук, який навіяв мені весну, був сміхом. Сміялася жінка. 

Сторонній незаангажований слухач міг би запросто назвати той сміх реготом, оскільки його власниця віддавалася емоціям на повну, як то кажуть, і точно не став би порівнювати його з пташиним співом. Та справа в тому, що на той момент, я вже не був таким слухачем. Я повернувся в бар і запитав у адміністратора, що це за такі жіночки у нас сьогодні бенкетують. З того питання все й почалося: адмін сказав, що ці веселі жіночки з педагогічного. 

  

Тут я дещо відступлю й знову повернуся до деяких особливостей полювання, в зимовій його версії. От йдеш ти по свіжому сніжку, вдосвіта, прямо слідом зайця. Спочатку ланцюжок лапок тягнеться прямо, згодом починаються заячі хитрощі, відомі всім мисливцям: петлі, біг назад по своїх слідах, величезні стрибки в сторону, — все це щоб збити з пантелику мисливця. Якщо вже попадаються тобі такі викрутаси, знай — здобич залягла десь близько. Готуйся. Ти сповільнюєш крок, тримаєш рушницю напоготові, запобіжник знятий, а палець вже відчуває гладенький метал спуску. І скільки б ти не чекав, що заєць вискочить прямо з-під твоїх ніг, стається геть протилежне: якась невидима сила змушує тебе обернутися, так ніби запасна пара очей на потилиці все вже давно побачила. Ти оглядаєшся. Бачиш, як вухань стрімголов мчить полем озимини, і відбіг на досить далеку відстань до речі. Прицільна планка рухається разом з зайцем, бере випередження, краї стволів, разом з мушкою, завмирають дещо обабіч й вище вух. Постріл. Заєць, розборсавши біля себе сніг та землю, затихає... 

Після того, як я почув звідки прийшла жінка, що голосно сміялася, я міг залишитися за барною стійкою, попросити в баристи кави, або просто побалакати про щось. Час в мене був. До наступної видачі "дзеркал" залишалося більше години, але невидима сила, армійською командою "праве плече вперед" потягнула мене до виходу. Я різко прискорився і в тамбурі, перед входом в бар, ми налетіли один на одного. Жінка заїхала своєю головою прямо мені в груди, точно в ямку. 

— Ой, вибачте. — Підвела погляд, наші очі зустрілися. Це була вона, безперечно, точно як на світлинах Віто. Ада. Тисяча чортів....вона тут! 

По інерції я вибіг на вулицю. Серце калатало страшенно. В мене почалось щось схоже на панічну атаку. Тіло трусило і я не міг з тим нічого зробити. Позаду себе я чув голос Ади, вона просила принести льоду. Як же мені тепер працювати? Так, Мороз, спокійно, вона тут і ми не можемо її упустити, але спочатку потрібно опанувати себе. Хотілось чогось випити. Чогось дуже міцного. 

Підійшовши до шашличної, я заховався за туями. Спочатку я побачив, як з бару вийшла офіціантка, на її підносі стояла креманка з льодом. Слідом йшла Ада. Я міг добре роздивитися її допоки обидві не зникли з поля мого зору в альтанці під номером чотири. 

Ада була з тих жінок, яким звільняють місце в маршрутці, а на вулиці намагаються обігнати, аби переконатися, що на лиці вона така ж гарненька, як і ззаду. Легка, усміхнена. Невисокого зросту. Майже дитя. Не модельна красуня, але надзвичайно чарівна, жіночна. Стрічки у волоссі, темна сукня, замшеві туфельки на платформі. Смугла шкіра. Цього не передадуть світлини у соцмережах, там тільки картинки. 

Зізнаюсь, я уявляв Аду значно старшою на вигляд. До мого горла повільно піднявся ком. Тої миті я і був Віто, чоловіком, який цілий ранок, цілий день і цілий вечір розповіді мені про цю жінку, коли по озеру били блискавки, а наш човен гойдало. Хвиля гасить вітер. Я відчув сум і біль, важкий, не до витримання. Чому я сумував за людиною, яку зовсім не знаю, яка цілком щаслива й весела? Невже через це? Що за раптовий порив емпатії? 

І яким чином мені передався такий стан? Можливо, причина в тому, що Ада тут, а не з Віто? Ні, ця казка надто хороша, аби стати реальністю, проте я вірив в неї. Я закрив очі, торкнувся долонею кори дуба, що ріс прямо біля шашличної, глибоко вдихнув і видихнув. Прийшов спокій. За кілька хвилин я вже розпитував офіціантів про все. 

В четвертій альтанці сиділи п'ятеро жінок. Замовницю звати Оксана. З'явились недавно, отже, час ще є. Потрібно думати з чого почати розмову і де саме це буде відбуватися. Добре, що сьогодні обійшлося без аншлагу, значить знайдеться бодай одна вільна альтанка. Піди ще раз по лід, сонце, будь ласка. Мені не вистачало саме тебе, аби дописати свою розповідь. Або просто вийди на вулицю подихати свіжим повітрям, не гоже довго сидіти у тісній прокуреній буді. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍