Олександр Мороз - Вільні радикали, або чому не живе карась без щуки, Олександр Мороз

Зліва почувся голос: 

— Доброго дня, я вас слухаю. 
Чоловік був одягнутий у робочий комбінезон на підтяжках. Середніх років. Шатен. Бородатий. Крізь ідеально прозорі лінзи окулярів на мене дивилися добрі очі. 

— Доброго дня, Любомире, перепрошую, як вас по батькові? — Відкинувши зайві сентименти, я перейшов до справи. 

Чоловік продовжував дивитися на мене. Мовчки. Голова дещо опустилася. Погляд уже не здавався таким добрим, радше настороженим, поверх окулярів, з-під лоба. 

Я роззирнувся. На стіні, біля друїда, висіло кілька заламінованих кольорових аркушів. Грамоти. Їх завжди чіпляють на видне місце. Подяка від міського голови. Народний бренд, ледь більше ніж нічого, але приємно. Нагороджувалися Кіцак Любомир Петрович та Холод Віталій Степанович. Отже, вони дійсно були партнерами. 

— Любомире Петровичу, — я усміхнувся, — мені потрібен Віталік, оцей, шо Холод.  

— Він тут уже не працює. 

— А де я можу його знайти? 

— Так у нього запитайте. 

— Те саме мені казала його дружина. Вчора зранку ми розмовляли з нею в сквері на Миру. 

— То що ви від мене хочете? 

— Хочу дізнатися, де саме знаходиться Віталік. Для мене це важливо. — Я почав жваво розповідати про зустріч із Віталієм, про його історію, про свій блог і про те, що я пишу. Любчик слухав відсторонено, так наче йому й без мене було все відомо. 

— У Марбельї він, — відповів Любомир. — Це все, що я знаю. То ви письменник? — Очі мого співрозмовника знову сповнилися доброю цікавістю. 

— Ні, я кухар, а в цьому випадку радше журналіст. Дуже зачепила мене ця історія. 

— Минулої осені вона часто сюди приходила. 

— Ада? 

— Так, вона. Здається, всю домашню техніку з дому переносила до Віталіка на ремонт, навіть справну, деяку по два рази, — Любчик розреготався. — Любила дивитися, як він працює. Вони ж як діти, не зважали ні на що, не боялися ні бога, ні чорта, ставили свічку обом і, знаєте, їм непогано виходило. 

— Створювали паралельну реальність, — додав я. 

— Точніше й не скажеш. Тільки от... криза середнього віку. Всі через це проходять. 

— І не всі проходять, — зауважив я. — Стають цифрами статистики, ще одні люди, яким не судилося прожити це життя разом. 

— Ніщо так не зміцнює сімейні пари, як невдалі романи на стороні. 

— Ну, тут вийшло радше навпаки. Усе розбилося: і сім'я, і роман. Віталіку доведеться починати спочатку. Якщо він не зробить висновків, то сценарій повториться. Тепер він вільний, але свобода не завжди йде на користь. 

— Ваша правда, — Любчик затягнувся електронкою. 

— Любомире Петровичу, чия це робота? — Я кивнув у бік друїда. 

— Віталік зробив. Незвично, правда? 

— Бачив щось схоже в соцмережах, але наживо не доводилося. Дійсно незвично. Довго він це ліпив? — Важко було відірвати погляд від цвяхів, пластикових гофрів, транзисторів, конденсаторів, мідних кабелів, які химерним чином і під прямим кутом ставали лицем живої людини. Причому жоден елемент конструкції не був штучно змінений чи підрізаний, усе складалося наче пазл із цілісних деталей. Несправних деталей. 

— Тіло він зробив за день, а з обличчям кілька тижнів мучився. Закінчив якраз перед від'їздом. 

Я підійшов впритул до скульптури. Тепер вона стала безформною купою брухту. Мою увагу привернула нитка з мішковини. Матеріал ніяк не вписувався в загальний металево-пластиковий стиль. Нитка тягнулася по хрестовинах від пралки, які були ключицями, сходилася внизу, і тут я побачив маленьке сердечко-амулет із написом "WE ARE THE WEIRDOS. MISTER", що в перекладі означало: "Ми  диваки, містере". Цікаво, з якої техніки була взята ця деталь, подумав я. І чи з техніки взагалі? 

З побажанням гарного дня я вийшов із майстерні. Почуття були двоякі. Ось говориш із людиною, сидиш з нею в одному човні, ділишся обідом, а потім — раз, і ця людина вже на іншому кінці світу. Значить, так було задумано. Відкрив карту. Марбелья. Широка автострада на півдні Іспанії у напрямку Гібралтару. Один із курортних районів. Мабуть, зараз там тепло. Зрештою, і тут поки що не холодно, осінь тільки починається. Потрібно поспішати на роботу, я вкотре запізнювався. Захотілося шаурми й томатного соку. Шукати зустрічі з Адою немає сенсу, при всьому бажанні поговорити з нею. Це остання ланка, яка, здається, вислизнула з поля моєї уваги. У ті хвилини жовтого осіннього спокою я навіть не міг уявити, що станеться рівно через два тижні.