Олександр Мороз - Вільні радикали, або чому не живе карась без щуки, Олександр Мороз

Ми з Віолеттою обмовилися ще кількома реченнями. Мені потрібно було їхати. 

— Дякую за розмову, — я піднявся з лавочки. 

— Прошу, — відповіла Віолетта. 

— Ще одне питання з вашого дозволу, коли ви востаннє були закохані? 

— Закохана? — розсміялася Віолетта. — Це непотрібне почуття. Людина має бути технічною, тільки так можна чогось досягти в житті. 

— Спробуйте, можливо тоді ви хоч трішки зрозумієте свого колишнього чоловіка, і взагалі, закохана жінка завжди виглядатиме молодшою за свій вік, бо ніщо так не омолоджує, як бажання подобатися. Зморшок стане менше, гарантую. — Я махнув на прощання рукою і взяв свій велосипед. Віолетта знову зморщила носа, зараз вона була 

 готова втоптати мене в асфальт. Натомість підвелася й мовчки пішла до буса під назвою «Vito». 

Мої плани зазнали деяких змін. Я знав, куди й до кого навідаюся завтра перед роботою. 

******* 

Дивна штука — збіг обставин. Але якщо розібратися у цьому більш-менш свідомо, з максимальною цікавістю та спостережливістю, нічого дивного ви не виявите. Всякі незвичайні події в житті людини можна узагальнити одним словом — доля. Цей термін для багатьох дуже абстрактний, але водночас має цілком реальне значення, оскільки охоплює життя людини невидимими стінами, ніби довічний дім, за межі якого вийти не дано через родову обумовленість самої ж людини. Навіть якщо ви будете бездіяльно лежати на дивані, висловлюючи таким чином протест своїй долі, це все одно буде вашою долею, тобто наслідком "зашитих" у вас програм. Проте стати дизайнером інтер'єру в такому домі під силу кожному, де головною рушійною силою є увага, а точніше те, чим вона наповнена і куди спрямована. 

Отже, прочитаєте ви, скажімо, любовний роман, надихнетесь ним до глибини душі, як то кажуть, спочатку зрозумієте, а потім і відчуєте все те, що хотів сказати автор навіть без слів. Ваші думки й почуття з'єднаються в одне ціле, захоплюючи вашу увагу, тоді прийде збіг обставин – дивний, чудернацький, так наче у вашому домі, облаштованому в сучасному скандинавському стилі, з'явилися меблі епохи Ренесансу, які, власне, і є творінням вашої уваги. Тож будьмо дуже уважними, аби побачити цей закон. Будьмо дуже обережними, аби підкорити його собі, оскільки не любить він ні корисливості, ні тупості. Якщо ж вам вдасться, і ви помилково вважатимете себе чарівником, повелителем долі, то я вас розчарую: стіни будинку нікуди не поділися, максимум змінився їхній фасад. І тільки повне усвідомлення факту, що ви нічого не можете робити, а лише реагуєте певним чином на зовнішні обставини — від народження й до смерті — дасть вам змогу зруйнувати стіни або, що найімовірніше, побачити ніби осторонь ланцюжки подій. 

В контексті цієї історії збіг обставин полягав у тому, що всі дійові особи, включно зі мною, жили або працювали в одному мікрорайоні Тернополя. Майстерня Віталія знаходилася за кілька кварталів від університету, в якому викладала Ада. Це я дізнався зі слів Віолетти. Також з її слів мені стало відомо, що ми з Віталієм майже сусіди, оскільки Віталік з Віолеттою мешкали в одному з панельних будинків на вулиці Карпенка — звідти до Петриків рукою подати. 

Проте цей збіг анітрохи мене не дивував, хоча й вказував на те, що історія вельми цікава й розгортається в царині закону уваги. Що ж я такого прочитав і що захотів побачити чи відчути, що в моєму житті з'явився Віталік? 

На цей час мене цікавило лише одне питання: куди й за яких обставин подівся Віталік? 

Відповідь я розраховував почути від його колишнього роботодавця й партнера — Любчика, про якого я знав не більше ніж про Віолетту донедавна. Втім, Віолетту я зустрів, тобто вона сама на мене вийшла, наче звір із засідки. Щодо Любомира, я не став чекати, я сам пішов до нього, адже це було зовсім близько. Як чудово все складається. 

"Ремцентр" на вулиці Мазепи вражав своєю простотою чи то навіть радянщиною у вигляді великого напису на сірому фасаді будинку синіми літерами — "РЕМЦЕНТР". І все. Ніякої сучасності. Барабан від пралки праворуч від дерев'яних дверей, що скоріше нагадували міжкімнатні двері "хрущівки". Місце дуже низькочастотне. Власне, як і всі місця, які застрягли у розвитку. Пам'ять одразу відкинула мене на п'ятнадцять років назад: чорт, тут же дійсно був комп'ютерний магазин та сервіс, досить футуристичний на той час! Назва була інша. Здається, "Сервер", але я не впевнений. А потім — криза, смартфони, війна, "корона", знову війна... Віталік все розповідав. Одним словом — дегенерація. Та на хліб із маслом вистачало, з його ж слів. Віталік сам був низькочастотною людиною, тому працювати в іншому місці попросту не міг без серйозних внутрішніх трансформацій. Ось вони й настали, раз він уже не тут. Тільки в яку сторону змінилися частоти? Питання залишалося риторичним. 

Я увійшов у приміщення. Двері по-зрадницьки рипнули. Я глянув прямо перед собою. І оторопів. На мене дивився Віталік. 

Коли художник малює портрет — це частина його мистецтва, але якщо художник малює автопортрет, то щось містичне є в такому дійстві. 

Я побачив інсталяцію. Як тільки переступив поріг майстерні. "Здуріти можна", — перша думка, яка спала на думку. 

Над столом прийому замовлень розмістився друїд, чи то робот, та й неважливо, що це таке. Розміром із доброго собаку. Це була скульптура, зроблена з лайна та палок, як то кажуть у народі. Але як зроблена! Тіло зовсім іграшкове, людиноподібне, а от голова... копія голови Віталіка. Все відтворено до найменших деталей: кепка, кучері, брови, щетина, рот... та найголовніше — очі — проникливі, з поглядом прямо в душу. Такий погляд я запам'ятав ще з Івачева й носив його в пам'яті весь цей час. 

Друїд знаходився прямо навпроти входу до майстерні, якраз над столом, де, очевидно, приймалися замовлення. Широка поличка підтримувала скульптуру таким чином, що остання здавалася сидячою на лавочці, заклавши ногу на ногу. Усі без винятку клієнти могли бачити це прямо, але варто було глянути збоку, як фігура магічно перетворювалася на гротескну тривимірну купу брухту й технічних відходів. От тобі й реклама. А я ще на вивіску нарікав. І чому вони не повісили робота на вулиці? Це ж готова фотозона.