Олександр Мороз - Вільні радикали, або чому не живе карась без щуки, Олександр Мороз

Листя на деревах скверу вже не було таким густим, як улітку, тому я спостерігав, як білий бус "Vito" припаркувався навпроти лабораторії "Сінево". Зі всієї сили налягаючи на педалі, я рвонув туди. 

Я вважаю себе сором’язливим, із дитинства маю проблеми з вимовою, особливо коли хвилююся. Ініціювати живу розмову з незнайомою людиною мені завжди було складно, надто коли така розмова стосується дуже особистих питань. Навіть попри те, що я готувався до цього, мої руки тремтіли. Допомогла фраза одногрупниці, яка колись дуже давно заявила: "Людина має бути без комплексів". Ну що ж, без комплексів то без комплексів. Я притулив свій велосипед до стовбура місцевого каштана, недалеко від припаркованого буса, і став чекати на водійку, котра щось вирішувала в лабораторії. Суміш хвилювання й цікавості. Робота зачекає. Полювання на Аду також зачекає. 

Жінка з'явилася через п’ять хвилин. Вона виявилася невисокою на зріст, мала коротку зачіску, щільну тілобудову і світло-зелені очі. Її увага була прикута до аркуша А4, вочевидь з результатами аналізів. Вона зупинилася прямо на порозі лабораторії, ретельно вивчаючи висновки. Я пішов уперед. Було відчуття, ніби я стрибнув у безодню. 

— Доброго дня, — я намагався посміхатися. — Перепрошую, ви мене підрізали на дорозі, — сказав я жартома. 

Жінка підняла на мене очі. Перше, що я зауважив, — вона була ніби відсутня сама в собі. 

— Вибачте, не побачила. 

— Перепрошую, вас звати Віолетта? 

— Ми знайомі? — Очі Віолетти ожили. Це була вона. 

— Особисто не знайомі, але я знаю вашого чоловіка. Рибалили разом, він про вас розповідав. Я впізнав його бус. 

При згадці про Віталіка обличчя Віолетти видовжилося, навіть злегка зблідло, перетворившись на суцільний знак питання. Але у відповідь я почув лише: 

— Ясно. — Це означало небажання продовжувати бесіду або ж початок знайомої мені гри. 

— Як справи у Віталіка? — Я намагався не форсувати розмову, хоча й не мав достатньо часу. 

— Ви з поліції? 

— Ні, до чого тут поліція? Кажу вам, ми просто знайомі. 

— То чому ви мене питаєте? Запитайте краще в нього, хоча не думаю, що ви зможете це зробити. 

— Ви можете приділити мені трохи часу? — спокійно запитав я, хоча відповідь Віолетти мене неабияк зацікавила і здивувала. 

— Хіба зовсім трохи, — сказала Віолетта. 

Ми відійшли трохи далі від дверей лабораторії, аби не заважати відвідувачам. Я зателефонував на роботу і повідомив, що ненадовго запізнюся. Віолетта всілася на лавочку перед автівкою. Я сів поруч. По бруківці тинялися кільчасті горлиці, вишукуючи у тріщинках крихти й насіння соняшника. Я відкашлявся і почав говорити: 

— Бачте, так сталося, що на початку літа я познайомився з Віталіком в Івачеві на рибалці. Ми опинилися в одному човні, і замість того щоб ловити рибу, Віталік розповів мені недавню історію свого життя, якщо ви розумієте, про що я. — Я спеціально не говорив прямо, оскільки не був повністю впевнений у правдивості деяких нюансів з розповіді Віто. 

— Так він і вас у це втягнув? — Віолетта влучно зробила наголос на слові "це", чим остаточно розв'язала мені язик. Я продовжив: 

— Будьмо відверті, я хочу запитати у вас про Аду. Ви ж знаєте, хто така Ада? 

— Знаю. Вона жила з нами майже рік. 

— У сенсі жила з вами? — Я ледь не впав з лавки після почутого. 

— Не в прямому сенсі, але було відчуття, що вона постійно з ним є, от прямо в нашій кімнаті живе, розумієте? Весь час. 

— Розумію, у човні в мене теж було відчуття, що з нами є хтось іще. То Віталік таки сказав правду, ви все знали, ба більше... — Віолетта не дала мені завершити думку: 

— Що ще він вам сказав? 

— Якщо коротко, то що особисто ви, як його дружина, мали певну вигоду, коли стосунки з Адою тривали, і все стало вкрай погано, як тільки вони завершилися. 

— Завершилися? — Віолетта відвела погляд від фасаду лабораторії й глянула на мене. — Ради Бога, не смішіть. Не буває колишніх коханців, тим більше в такому випадку. Це як алкоголізм: періоди запою чергуються з періодами відмови. От чоловік чи дружина можуть стати колишніми, цілком... А щодо того, що все стало погано... Ну, а як би ви поводилися, коли поруч із вами постійно знаходиться жива мумія, яка тільки те й робить, що скиглить і жаліє себе? Так, спочатку в нас усе було прекрасно, між нами ніби впала стіна. Це було важко сприйняти розумом, але за відчуттями — чудово, до пори до часу. Знаєте, вони повинні жити разом, це прямо моя мрія, так і буде, сто відсотків. Але тоді Віталік опиниться у моїй шкурі й сам побачить, як це. У мене життя складеться, в Ади тим паче, а от що буде з ним — оце цікаво. — Віолетта насупила носа. Раптом усе її обличчя й чоло вкрилися дрібними зморшками, наче бите скло. 

— До речі, — продовжила Віолетта, — а ви знаєте, де зараз Віталік? 

— Не знаю, думаю, на роботі. 

— Можливо, тільки питання — на якій роботі? 

— Що ви маєте на увазі? — запитав я. 

— Він пішов. Мовчки. Нічого не пояснив. Зібрав речі і пішов. Попрощався тільки з котом. Спочатку я думала, що він нарешті пішов до неї, це ж логічно, але ні. А хоча, хто його знає. 

— А куди пішов Віталік? 

— Поняття не маю, але він точно не в Україні. Тиждень перебував у роумінгу. Потім скинув реквізити дитячого рахунку, обіцяв вчасно платити. Оце й усе. 

— Нічого собі. — Я дістав цигарку. 

— Думає, буде йому щастя... Віталік такий чоловік, як то кажуть, їв пив здох. 

— Що це означає? — поцікавився я. 

— Завжди не задоволений, де б він не був. 

— Мені здається, ви перебільшуєте. Як на мене, це мудре рішення, якщо брати ситуацію в цілому, гляньте, що твориться навкруги. 

— Так, безперечно, така думка мене заспокоює. 

Між нами запала мовчанка. Нетерпляча й некомфортна. Віолетта нервувала і постійно, різкими рухами, погладжувала коліна. Я почув навіть більше, ніж хотів почути. От же, зараза, він все ж зробив це! Так, іноді люди чинять таке, що навіть диявол на плечі волає: «Що ти, в біса, робиш!?» Я уявив літак, який нещодавно вилетів з аеропорту, скажімо, Кишинева, набрав робочу висоту, тому будинки внизу здавалися маленькими, як сірникові коробочки; вона дивилася на ці будинки, схвильована й зачарована безхмарного вечора ранньої осені, лише фоновий гул у вухах — що завжди буває у літаках загального класу — заважав їй сповна насолоджуватися вайбом польоту. Вона знала, куди летить, жінка, з посмішкою Мони Лізи. Фантазія, але ж гарна фантазія, можливо неспроста вона завітала в мою уяву. Кораблю завжди безпечніше на березі, але його створили не для цього.