Олександр Мороз - Вільні радикали, або чому не живе карась без щуки, Олександр Мороз

Розділ 8

Ада Валеріївна Чорнобай.  

Наступного ранку я знав про неї дещо більше, ніж розповідав Віто: місце роботи, соцмережі, маршрути, стиль одягу й кулінарні вподобання, контакти, навіть домашню адресу. 

Люблю прокидатися вдосвіта. Мозок тоді працює краще, не знаю, що на це впливає, можливо, ранкове повітря чистіше — до речі, автівка значно краще їде саме вранці, — можливо, сам факт пробудження, коли свідомість ще не завантажена інформацією особистої історії, але думається тоді краще, прямо тут – на ліжку. 

Зізнаюсь відверто, знайти через вебпошук науковицю на ім'я Ада не склало проблем. 

Я міг написати їй прямо зараз, того ж ранку, міг навіть зателефонувати, оскільки номер телефону Ади я також уже мав. Написати чи зателефонувати, щоб що? Тут виникали питання, багато питань, наприклад: що я скажу незнайомій жінці? «Доброго дня, Адо Валеріївно, тут така справа: на рибалці я зустрів вашого колишнього коханця, він мені розповів душевну історію, але це тільки його історія, я б дуже хотів почути вашу версію того, що сталося. Я збираюся написати книжку, чи могли б ми зустрітися?» Ні, це нікуди не годиться. Та й не міг би я сказати ось так прямо, зізнаюсь відверто. 

Мені була потрібна зустріч. Спонтанна жива зустріч. Очна ставка. Все має статися так, ніби це випадковість. Повністю спланована. 

Але найперше – увага, внутрішній фокус на цілі. Він спрацює, рано чи пізно спрацює, як спрацьовував сотні разів до цього. Внутрішній фокус – закон, сильніший за гравітацію. Я почав писати. Минув місяць. 

Кожен день я записував у нотатник фрагменти розмови з Віто з подальшою публікацією в Instagram. Створити енергоінформаційну сутність із залученням максимальної кількості уваги доступних мені людей — ось завдання номер один. Коли сутність оживе, підтягнуться обставини й події. Зрештою, алгоритми таргету ніхто не скасовував: якщо часто навідуватися на сторінку користувача, навіть без жодної активності, то через деякий час соцмережа представить користувачу такого відвідувача як можливого знайомого. Таким чином, Ада може натрапити на мою сторінку, прочитає, відповість, а може, одразу зв'яжеться з Віто чи з нами обома, можливо, на даний час вони знову зійшлися і читатимуть разом їхню історію, написану мною, сміятимуться чи плакатимуть... Варіантів було багато, але я знав тільки те, що нічого не знаю. 

На роботу я доїжджаю двома маршрутами на вибір: прямо через місто — по масиву "Дружба", або ж малою об’їзною дорогою, що знаходиться в селі Петриків, — де я, власне, проживаю, — і пролягає паралельно великій об’їзній на Будного. Для поїздок використовую в основному велосипед, коли ж погода псується – автівку. 

Полюбляю саме малу об’їзну, оскільки тут завжди цікавіше: поруч поле, ліс, цвіркуни, перепілки, коротше, багато такого, що мені подобається. Проте через місто їхати ближче, а ще магазинчики, перехожі люди й дуже мало ям. Та головне ось що: на "Дружбі" знаходиться Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, — саме тут працює Ада. 

Починаючи з середини серпня, мій робочий маршрут складав приблизно один до трьох на користь "Дружби". Я спеціально виїжджав з дому на десять хвилин швидше, аби спокійно посидіти на лавці, спостерігаючи, як через густий коридор високих і вічнозелених туй ліниво йдуть на роботу працівники університету. Я почувався студентом, який чекає моменту, аби зустріти викладача, так би мовити, за межами аудиторії, щоб підтягнути оцінку. Тільки шоколадки я не мав, навіть доларових банкнот не мав, лише голе бажання, як метод корупції в даному випадку. 

Так продовжувалось декілька тижнів. З’їхалися студенти. Аду я так і не зустрів, лише одного разу побачив схожу жінку. Мені чомусь здалося, що це саме вона. Жінка стояла й дивилася у вікно, прямо перед собою, з висоти третього поверху будівлі університету, дивилась кудись за горизонт, де сонце світило над гідропарком і магазином АТБ. Її, здається, не турбувало, що сонце сліпить очі, воно осліпляло навіть мене, відбиваючи промені від шиби. Власне, через "зайчики" я не міг ретельно розгледіти обличчя, тільки подумав, як це так можна без окулярів дивитися на сонце. 

Прийшла осінь. В народі кажуть: на ловця і звір біжить. Від себе додам: ніколи не знаєш, який звір на тебе вибіжить, але це точно буде один із тих, на яких ти полюєш. 

Таким чином, одного вересневого ранку, коли каштани на березі міського озера спробували вдруге за рік зацвісти, я зустрів Віолетту. 

Тут я б міг сказати, що це був дивовижний збіг, наслідок внутрішніх безмовних афірмацій, але це був звичайний збіг, оскільки Тернопіль – місто маленьке, зустріти тут потрібну людину значно простіше, ніж серед вулиць міст-мільйонників, особливо коли потрібні люди живуть і працюють в одному мікрорайоні, — це вже я пізніше дізнався зі слів Віолетти. 

Сталося все дуже просто. Спускаючись на велосипеді по вулиці Винниченка, мене обігнав уже знайомий білий "Мерседес Vito". Мої сумніви щодо автівки, — адже це міг бути будь-який інший схожий бус, — розвіяв номерний знак. Так, це був той самий "Vito". 

Навпроти АТБ ми зрівнялися на пішохідному переході, через який повільно, наче по червоній доріжці, рухалися пенсіонери. Я повернув голову ліворуч у надії побачити знайоме лице, але натомість мій погляд застиг на обличчі жінки, яка обома руками тримала кермо й чекала можливості продовжити рух. Так, без сумнівів, це була дружина Віталіка. Хоча, Віталік міг запросто продати бус, тож за кермом могла бути абсолютно випадкова людина: нова власниця або ж родичка, наприклад, сестра. Втім, я продовжував думати, що керманичем була саме Віолетта власною персоною, себто карась із розповіді Віто. Персонажі реалізуються. Чудесно. 

"Мерседес" рушив, увімкнувся правий поворот, автівка хвацько підрізала мене й звернула на вулицю Миру. Я покотився слідом, зауваживши, що приблизно через сто метрів водійка заїхала у двір, де знаходився сквер зі спортивним майданчиком, бібліотека, кав'ярня та кілька дитячих магазинчиків. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍