Олександр Мороз - Вільні радикали, або чому не живе карась без щуки, Олександр Мороз

— Не треба. 

— Колись ти ж все рівно прочитаєш. 

 — Можливо. Саш, ти письменник ? 

— Ні, я шашличник. Письменником зараз кожен може стати, це не складно, особливо за власний кошт. 

Ада обхопила голову руками і кілька раз тихо повторила: “ні, ні, ні”, так наче боролася сама з собою, не дозволяючи собі чогось, чого дуже хотілося. 

 — На, ось, це тобі, Віталік передав. — Я витягнув з кишені лист, який сам же і написав, та передав Аді. — Це був план мінімум, бо я ж не знав, чи ти захочеш зі мною говорити, тільки зараз не читай. 

 — То ви спілкуєтесь з Віталіком? — Ада заховала лист у сумочку. 

 — Ні, я бачив його тільки раз. Та й взагалі, хіба ти не знаєш? 

 — Чого не знаю? 

— Значить ви досі не спілкуєтесь. Сумно. Після розмови з Віолеттою, я чомусь подумав, що ви разом. 

 — То ти розмовляв з його дружиною? 

— Так. І на роботі в нього був. До речі зайди туди, будеш в шоці від того, що там побачиш. 

 — Здуріти можна, Саш, для чого це тобі? Ти мені дуже дивний зараз. 

 — Всесвіт не хоче вас відпускати. Навіть Віолетта не розуміє, чому ви досі не разом, оскільки для неї це зовсім не логічно, враховуючи ким ви стали один для одного. 

— Не мели дурниць. 

— Це не дурниці, Віолетта говорила без іронії. Світ цієї жінки ділиться на чорне або біле, ніяких компромісів, в ній більше чоловічого, ніж в самому Віто. В тебе туш потекла. В бардачку є серветки, якщо треба. 

— Не треба, Саш, завези мене до дому. Досить. 

Я спеціально їхав максимально повільно, аби дати можливість Аді обдумати все як слід. До неї кілька разів хтось телефонував, але розмова завжди завершувалась ледь почавшись. Віолетта таки має рацію, або я чогось не розумію. Зрештою, що насправді відбувається, знають лише вони всі, точно не я. 

 — Ада, ти точно не знаєш? Віталік в Іспанії. 

— Не знала. Дякую, що сказав, — обличчя Ади пожвавішало, очі вже не блищали, тільки хаотично бігали зі сторони в сторону, вочевидь прямо зараз Ада усвідомила всю серйозність ситуації й шукала виходу, себто полегшення, — Він був недосяжною для мене людиною, майстер своєї справи, цікавий, розумний, хоч і доводилось за це все платити стресом. Я люблю притягувати і підкорювати таких людей, всі вони потім стають друзями, любовками, одним словом – моїми. 

— То ти хочеш сказати, що кладеш Віто в загальну пачку своїх людей? І скільки ж їх там? 

— Ай, це не зовсім так. Довго пояснювати. Віталік дуже близька мені людина, нам добре разом, і мені добре, коли він є. Це той єдиний чоловік, який мав величезний вплив на мене. Але ж... 

 — Має, Ада, досі має. 

— Можливо. Я не впевнена, здається я перегоріла, розумієш? 

 — Розумію, так буває. 

— Проте! Часом відчуваю, що він досі тримає мене, навіть на відстані, і бісить дико. Скажи, яке він має право, так тримати мене ? 

— Значить має. Є один закон, який називається законом квантової заплутаності, він нам говорить, що спарені частинки продовжують впливати одна на одну навіть на великій відстані, тому їх розглядають як одне ціле. Світ творять мрійники, Віталік точно один з них, але він не перший, хто любить тебе, і не останній. Тепер розслабся, твоє нікуди не дінеться, я так завжди себе заспокоюю, це в загальному, не чіпляйся за імена чи дати, тільки відчуття. 

— Угу. 

— Є один жарт, послухай. Кажуть, закоханість живе три місяці, кохання живе три роки, а "я йому тільки один раз дам" — існує сто років. 

— Тупий і зовсім недоречний жарт, Саша. Ми приїхали. Зупинись біля «Сільпо». 

 — Так пізно вже, зачинено всюди. 

 — Я хочу пройтися, є над чим подумати. 

Автівка зупинилася. Нічні лампи моторошно освітлювали стелажі супермаркету, ні тобі відвідувачів, ні охоронців, лише товар на полицях та бірки з цінами. Ада ще деякий час мовчи посиділа, як «на дорогу», а потім відкрила двері, збираючись вийти. 

— Дякую, Саша. Пиши, даю добро, але коли допишеш, я знайду тебе і розкажу все, що думаю про цей твір, буду твоїм ретельним критиком. 

 — Так спершу треба прочитати. 

 — А я вже все знаю. Шок? Па. — Ада вийшла з автівки, залишивши двері навстіж відчиненими.  

В цей момент, я відчув себе маленькою мошкою. Я не відповідальний за порятунок людей. Я не відповідальний за переконання їх у тому, що вони повинні врятуватися. Якщо час не вирішує питання, то, можливо, хтось чекає. Сподіваюсь, час не буде надто суворий до цих двох. Вони пасують один одному, це ж очевидно. Хай там що, життя майже ніколи не змінюється на краще, якщо не з'являєтеся руйнівний чинник — щось, що змушує нас засумніватися і наважитися змінити власний статус-кво. 

— Бувай, Ада, радий знайомству, досі не вірю, що це сталося. 

 — Ти ж так хотів. 

 — Хотів, а чого хочеш ти ? 

— Ось і сталося, продовжуй хотіти. — Ада усміхнулася. Через мить їі силует розчинився у темних провулках Тернополя. 

Моє розслідування завершилось. Думки були різні. З одного боку я радів, що зустрівся з усіма учасниками історії, а з іншої — почував певне розчарування, оскільки так і не почув від Ади того, що хотів почути, наприклад, що вона відчуває зараз, про що мріє, та що відчувала й на що сподівалася в період, коли їхні з Віталіком стосунки тільки розгорталися. Тому, мабуть, моя розповідь не вийде об'єктивною, але вона має право на життя.  

Всередині щось стиснулося. Істина ніколи не приносить звільнення. Вона лише відкриває нові шляхи, за якими вже ніхто не йде. Люди шукають відповідей, але чим більше вони пізнають, тим більше відчувають себе в темряві. Є ті, хто тікає від себе, і ті, хто не знаходить шляху назад. І, може, це і є мета — не знайти, а навчитися жити в цьому нескінченному русі. Тому що істина не дає спокою, вона лише змінює кроки, якими ми йдемо через світ, що не має кінця. Тепер, коли ти зупиняєшся, залишається тільки одне: навчитися жити з тим, що ти не можеш змінити. І це вже є власною свободою.