Андрій Хімко - У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

— То й Чигиринський арештований?

— Не знаходить уже й сліду від нього Зіна. Молиться Богові, що позбулася його, і плаче за ним. Мене після арешту Ломова також попросили, тож я лишилася без роботи, хоч, правда, не без грошей... В Одесі люди попсовані, чоловіки, що ті жеребці, а найпаче, моряки, що приходять із дальніх рейсів. На жінок дивляться, як на м'яку підстилку, посудину, в яку можна вихлюпнути свою псячу похіть. То інший світ, милий мій Петрику, цур йому й пек! Ти його не знаєш і тим святий для мене!.. Маю бажання, як і кожна жінка, мати дитя, надійного чоловіка — родину, — змахнула сльозу з очей.

— Ти сказала, що заміжня, чи я не зрозумів?

— Сказала тобі правду, милий. Я замужем за мічманом із Ведмедівки родом, а служить він за припискою у Комсомольську-на-Амурі, в морі часом і по півроку буває. Списалися ми у березні, він пішов у рейс, а я спродала його та свої зайві речі, а перед дорогою на Далекий Схід вирішила навідати тебе, матір і Зіну, що тепер живе коло неї. Поки доберуся, і він там буде з рейсом. У нього добротна квартира, каже, а я, здається, вже вагітна від нього.

— Ти так складно оповідаєш, певне, багато читала?

— Спочатку мусіла гнатися за тобою, а потім захопилася, тим паче, книжок ті розбійники мали досить...

Янчук, слухаючи Маріїні розповіді, розумів, що любові до неї, теперішньої, вже не відчуває, хіба до тодішньої, дивної й байдужої. Усвідомлював, що зараз вона бажає лишити про себе добре враження. Якийсь час сиділи обоє спустошені, тримаючись за руки, не знаючи, як себе повести.

— Я, правда, приїхала побачити тебе і висповідатись. Мічман мій значно старший за мене, але не зіпсований, як інші. Він любить мене, а я — тільки тебе, хоч після всього нав'язуватись тобі не можу, бо не достойна... Пізно вже, як будемо прощатися? Тобі ж рано на роботу, а мені до пароплава аж на другу годину.

— Як би тобі хотілося, так і зробимо.

— Хочу звідати тебе — у твоєму ліжку.

— То виключай світло, а я гляну, чи спить бабуся, та й попрощаємось.

— Люблю й любитиму до смерті тебе!

— А в мені любові не стало, Маріє, тож пробач.

— Я зауважила, але ще більше тебе полюбила, — роздягалася квапливо. — Житиму з ним, а в душі тебе носитиму, як ікону. Лягай, чекаю тебе, — прошепотіла. — Чекаю, як пришестя, як ще ніколи нікого не чекала, — злилися обидва в поцілунку. — Дитяти хочу, Петрику! — видихнула, віддаючись. — До марення, до нестями, до запаморочення, милий!..

У вікні сіріло, як Марія втомлено поцілувала змореного Янчука і, забравши в оберемок свій одяг, тихо навшпинячки вийшла у світлицю і лягла в Лідине ліжко.

— Добраніч, Петрусю! — почулося її шепотіння.

— На добраніч, Маріє! — так же тихо відповів Янчук.

— Люблю тебе і любитиму вічно! Спасибі тобі!

— І тобі! Спи вже, спочивай!

— І ти, милий! — затихла врешті, і Петро зрозумів, що між ними все скінчилося... «Добре, що вдома не було Лідуні» — піймав себе на думці... А ще виснував, що життів кожен має два: статі й розуму, вони повнять людину, якщо поєднані, а без того — не можна вважати себе повноцінним і справжнім...

Марія тихо спала при світлі лампадки, коли розбуджений бабусею Петро наспіх одягся і навіть не заправивши ліжка та не відкривши з вулиці віконниць бігом подався в технікум, бо вже спізнювався на лекції. Колишня кохана, звичайно, не виходила у нього з голови увесь день, але якщо колись її образ горів для нього глибоко-душевними і піднесено-сердечними вогнями, то тепер був якимось тілесно-масним і приземленим.

Зникла Марія з обрію, зникла і з пам'яті. У неділю Петро, довго вагаючись, таки купив у магазині півлітра горілки і кільце ковбаси, сховав їх до портфеля, щоб у разі чого і не обмовитися про них, і пішов з тим до Леоніда Недолі-Гончаренка, навмисне запізнившись хвилин на п'ять. Великий букет із ледь розквітлого жасмину, нарізаного вдома, він приніс для господині Лялі, яку бачив уперше і про яку ходили не дуже приємні чутки.

У захаращеній різним мотлохом досить тісній кімнаті за столом, накритим старим убрусом, поплямленим бувальцями, вже сиділи Лесь Гомін і редактор «Радянської думки» Сава Панасович. Обоє господарів доносили на стіл, накритий на шість персон, до півлітрової пляшки із самогонкою скромні наїдки: в лозовому козубцеві з десяток сирих яєць, на тарілці пару четвертин дрібно порізаного сала, дві відкриті бляшані банки рибних консервів, чималий пучок коротких зелених пірець цибулі, миску зі свіжо звареною на керогазі-гасівці картоплею.

— Добридень-добридень! — водноголос відповіли Янчукові господарі привітно.

— Став, хлопче, портфеля отам при дверях, а за квіти я дякую тобі особливо, бо ці старигани до того не годні додуматися! — взяла Ляля букета з його рук. — Сідай до столу, поснідаємо-пообідаємо в гурті. Шкода лише, що Тодося немає.

— Я тут прихопив дещо до оказії, то не осудіть, коли-що, моєї нерозторопності, — витяг Петро з портфеля пляшку «Пшеничної» і згорток із ковбасою. — Дозвольте вручити вам мій внесок у цю трапезу.

— Оце лепта! Мушу тобі її компенсувати в гонорарі за «Циганку» — наші складальниці вже співають її, до речі. Ось маєш гранку з неї, тішся, буде надрукована в позавтрашньому номері, — подав Сава Панасович Янчукові вірша.

— Деякі початківці — не те, що їхні вчителі-письменники — дещо пишуть і мають з того і радість, і зиск, — під'юджувала господиня присутніх за столом. — Читала ту «Циганку» щойно, хлопче, віншую тебе з успіхом, бо дехто при заздрощах того не втне, — продовжила виклично.

— Ми також ґратулюємо тебе принагідно, Янчуче, нехай «Циганка» буде прологом до твоїх подальших успіхів! — вклинився завжди ожурений і мовчазний Лесь Гомін.

— Не приймаю докорів господині, бо першим оцінив цю річ, як удачну, — заявив редактор.

— Думаю, шановні гості, почнемо без Тодося, бо картопля вистигне, — звернулася до всіх Ляля. — Наливай спершу нашої, Леоне.

— Я, як піонер, завжди готовий! — почав господар розливати в келишки каламутний самогон.

— О, слава Богу! І Тодось до нас! — вигукнула господиня, побачивши того через вікно. — І йому наливай!

— Тут якраз