АнєчкаLB - Сновидіння доброго ведмедика, АнєчкаLB

- Їх більш ніж достатньо: почуття відповідальності, почуття обов'язку...

- Я про інші.

- Я не відчував того, про що ти мені говориш. Вибач.

- Що ж мені тоді робити? Злетіти, щоб знову розбитися? У тебе немає до мене ні симпатії, ні потягу. Подібні стосунки у мене вже є.

 - Не порівнюй. Я можу дати тобі впевненість у завтрашньому дні, я можу бути міцною основою і надійним захистом. Я вірний своїм словам і обіцянкам. Це непорушно. Мені важливо допомогти твоїм дітям стати щасливими достойними людьми. Особливо цього потребує Меттью. А тобі я міг би спробувати нагадати, що жінка, за задумом, - тендітне створіння, яке потребує опіки і турботи, а не загартована сильна особистість, котра самостійно долає труднощі. Ось те, що я можу тобі запропонувати.

- Це все дуже добре, Енді. Просто чудово. Але... Як так? Давай я спробую навчити тебе кохати.

- Я не впевнений, що мені це потрібно. Можеш спробувати, звичайно, у вільний час цим зайнятися. Хоча я погано собі уявляю, як будуть відбуватися ці уроки. Ти ж сама дала цьому визначення: "Якась внутрішня тяга, якій немає назви". Як можна навчитися того, що, за твоїми ж словами, непідвладне розпізнанню й опису?

Я її спантеличив. І вона сама зрозуміла марність своєї пропозиції. Але за старання - похвала.

Ми не дійшли згоди. Але за її бажанням після вечері приїхали до мене. І там я почувався набагато впевненіше. Ця сфера мені ближча. Я робив усе як треба. Про це свідчив, наприклад, її не втриманий і не спійманий крик. Добре. Адже я працював над її задоволенням. Повільно. Довго. Від її поразки і до ночі. За цей час я позбавив її сил і бажання їхати до сестри, збиратися йти, ухвалювати будь-які рішення і навіть розмовляти. Зробив усе, що міг.

Але я даремно вважав, що така невизначеність триватиме ще довго. Виявляється, все може закінчитися так само раптово, як і почалося.

Пізно. Я втомився і ліг спати. Завтра на зміну. Заплющив очі. Вона. Невже так швидко встиг заснути? Авері стоїть на кухні й розмовляє з чоловіком. Як завжди, картинка без звуку. Бачу, що її опонент знову чимось незадоволений. Бачу, що він налаштований агресивно. Бачу, що вона виправдовується. І останнє, що бачу, - келих, з якого пив агресор, летить у бік Авері. Він розбився об кут шафки. Дівчина захистила обличчя руками, але гострий уламок товстого дна розсік їй плече.

Я розплющив очі і ривком встав із ліжка. Мигцем глянувши на своє плече, на якому з'явився поріз, накинув футболку, штани, куртку і поспіхом вийшов з дому.

За двадцять одну хвилину таксі доставило мене до її будинку. Я натиснув на кнопку дзвінка. І мені було все одно, що зараз середина ночі.

Двері відчинила вона. По погляду видно, що не очікувала зараз мене побачити. На її плечі пластир.

- Збирай дітей. Збирайся сама. Я забираю вас звідси.

- Хто це так пізно? - у коридорі з'явився її чоловік. - Ти хто?

Я не звертав жодної уваги на його запитання.

- Авері, збирайся. Зараз, - виразніше і наполегливіше повторив я.

- Хто ти такий і що ти робиш у моєму домі?! - кипів п'яний чоловік.

- Я забираю Авері та дітей. І більше не дозволю з нею так поводитися.

Я пересилив себе і відповів на його запитання, але хто б знав, як мене дратують п'яні люди!

- Це ще що означає? - бунтував він.

А в нього і почуття гумору є. Замахнувшись, господар будинку зробив спробу вдарити мене. Так, смішно. Але жарт не оцінив. Зіткнувшись з моєю допомогою зі стіною, нападник упав і опинився притиснутим до підлоги моїм коліном.

- Авері, бери дітей і йдемо, - нагадав я розгубленій дівчині.

- Не буде цього! - кричав її чоловік. - Чуєш? Ти нікуди не підеш! Я не дам тобі цього зробити!

- Енді... - тихо заговорила вона.

- Розмови - пізніше.

Я усвідомлював, що якщо вона зараз вийде з цього будинку, то їй нікуди буде повертатися. У цю хвилину руйнувалося все: її шлюб, сімейне життя, звичний уклад. Але розламати це треба було вже давно. Я буду підтримкою для неї та її дітей. Майбутнє покаже: залишиться вона зі мною чи без мене. Але я допоможу влаштувати їхні життя хоча б на перших етапах. Я не підведу.

- Іди, Авері, - наполягав я.

Але вона не рухалася з місця. Вона настільки не довіряла невідомому і змінам, що готова була залишитися і терпіти все це.

І я відпустив Кадена.

- Вирішуй зараз. Або зі мною, або далі за старим розкладом. Я не буду пропонувати ще кілька разів. Я поїду. З вами або без вас.

Чоловік тим часом доплівся до дивана і впав на нього.

- Ти казала, що твоє місце поруч зі мною, - вивів я з пам'яті.

- Я не забула, - ледве чутно погодилася дівчина. - Але я не розумію, навіщо тобі такий тягар, як ми. Ти ж мене не любиш.

- А він любить? - вказав я на щось, що лежало на дивані.

Знову її мовчання.

- Але я хоча б спробую щось для вас зробити. А для цього тобі потрібно навчитися довіряти мені. Зараз ми на відстані одного твого слова!