Marta Nahanda - Постукай в мої двері , Marta Nahanda

Я, Ніка і мій чоловік у своїх чорних образах зайшли у кафе, де мали зустрітися «солодка парочка».
— щось їх ніде не видно. — сказала Ніка.
— он ідуть. Не дивіться туди. Я скажу коли дивитися. Вони сіли. Поки, що спокійно, — сказав Микола і я не витримала і обернулася.
— оха.
— що? — Ніка зробила те, саме, — нічого собі вони красиві. Скажу, вони дуже файно дивляться один з одним.
— якщо наша з тобою подруга це почує, то на наступний день буде наш похорон. — сказала я. І не помітила, як Марта опинилася біля нас.
— звісно, буде. Ви що тут робите? — упс.
— ми... — почала я.
— я вирішила їх помирити, — Ніка просто майстер з вилізти сухою з води.
— для чого? Вони самі можуть все владнати.
— ти, що не знаєш їх. Вони двоє вперті.— агов, я не вперта. Ну може трохи.
— я вдам, що повірила. — просто сказала Марта. 
— чому вдась? — запитала Ніка, — я ж правду сказала.
— я знаю, коли ти брешеш, цвєточек, — Марта розвернулася і пішла.
— цікаво. Чому вона не сказала нам піти? — запитала Ніка. 
— тому, що хоче щоб ви були. Хіба, якщо вас не було потрібно, ви б тут були? Ні. — сказав Микола.
— надіюсь, що ти нічого не казав Алексу. І він реально хотів з нею побачитися. А не використовувати. — сказала я. 
— я нічого не казав, якщо він сам нічого не задумав. — сказав Микола. 
— а він може. Тільки згадайте, що було два роки тому. — так, це що було два роки тому хочеться забути, як страшний сон. Те, як він нас підставив і втік. Просто все.
— давайте, не будемо згадувати. — сказала Ніка.
— наче все спокійно. Вона не намагається його вбити. — сказала я
— це поки що, — Ніка, як чула. Бо вони сваряться. Я не розумію про що, але вони сваряться. 
— вони сваряться? — запитав Микола. 
— саме так. Не довго протрималися, — а потім наша подруга вийшла, але до того Алекс отримав ляпаса. Скоріш за все дівчина поїхала додому, або в офіс. 
— що могло статися? — запитала Ніка. 
— здається, те що казала Маруся.— промовив Микола.
— йдемо поговоримо? — сказала Ніка і я кивнула і ми пішли в сторону Алекса.
— Олександр Андрієвський, що ти їй сказав? — на підвищеному тоні сказала я, коли ми підійшли до столу Алекса.
— ви завжди будете в цьому складі? — запитав Алекс. Він ще не повний. 
— він ще не повний. Відповідай на запитання! — сказала я. 
— гаразд, — підняв Алекс руки догори і опустив, — я запропонував угоду, — ми перекинулися з Нікою поглядами.
— угоду? — здивовано запитала Ніка. 
— фіктивно одружитися. — що?
— а вона що? — запитав Микола.
— ніколи в житті не одружиться з такою людиною, як я та навіть фіктивно. Хто мене зможе терпіти. Такого егоїста, брехуна, маніпулятора, зрадника. 
— вона має рацію. Це є ти, Алексе, хочеш ображайся, хочеш ні, але так і є. Ти такий. А вона не любить цього в людях. Найбільше брехню зраду і сюрпризи. Ненавидить, коли від неї щось приховують. — сказала Ніка.
— і що мені робити? Ви, як її найкращі подруги скажіть мені.  
— змінись. Доведи їй, що ти не такий, як ти тільки-но перелічив. — порадила Ніка хлопцеві, — Гаразд, мені потрібно їхати. Блін, моя машина у вас, Марусю. 
—я підвезу тебе, і заодно поговорю з Мартою, — ми з ними попрощалися і сіла за наш столик. 
— ну що пане Шапаренко, ваш друг зміниться?
— це Алекс і можна всього очікувати.
— як і від тебе. Час швидко спливає. У тебе залишається п'ять днів. — нагадала я. 
— я пам'ятаю. Я все пам'ятаю.
— добре, що ти пам'ятаєш. 
— у мене є пропозиція. — чого, чого, а цього я не очікувала почути від Миколи. 
— і яка ж?
— поїхали, — Микола простягнув мені свою руку і я не вагаючись вклала свою долоню у його і він повів мене до машини і кудись ми їхали. Ми приїхали до красивого літнього будиночку. 
— це твій? 
— частково. 
— не зрозуміла. 
— це будиночок нашої сім'ї. Ми завжди приїжджаємо сюди. Коли нам сумно. Ну, я особисто. А всі інші не знаю, коли були тут. Можливо, років п'ять тому.
— чому так? Це ж прекрасне місце. У мене перехоплює подих від нього. Я б кожних вихідних була тут.
— будь обережною, а то, ще щелепа впаде.
— сміюся, що аж падаю, — Микола лише посміхнувся мені у відповідь, — і, — сказала я, бо не знаю, що тут роблю.
— що «і»?
— для чого ти сюди мене привіз? 
— не знаю. Думаю, що нам потрібно більше проводити часу наодинці.
— ось як? І що ми будемо робити тут? 
— побачиш, — сказав хлопець з посмішкою і пішов. 
— ти не можеш, так просто ухилитися від відповіді! — кричала я йому услід. А він просто махнув рукою. І тоді, я пішла за ним у дім, — вау, — дім усередині був повністю з дерева. Меблі ручної роботи і це захоплює подих. Узори на меблях так і манять до них доторкнутися. Я закохалася у них з першого погляду.
— подобається? — запитав Микола. 
— ще питаєш? Це просто неймовірно красиво.
— я знав, що тобі сподобається. 
— є ще інші кімнати?
— звісно, що є. Цей будинок має два поверхи.
— тоді, показуй, містере футболісте, — хлопець почав водити мене по будинку. Спочатку, ми зайшли на кухню. Це напевно найкраща кухня, яку я бачила у своєму житті. Ці тумби з вирізьбленими узорами, — кухня дуже красива. Дизайн нашого будинку розробила я, а цього? 
— покійна дружина мого дядька.
— вона була дизайнером?
— ні, вона була професором математичних наук. Але вона любила меблі ручної роботи. Вона сказала, що сама розробить дизайн інтер'єру будинку. І все, що ти бачиш зробила вона. І ніхто не наважився тут щось змінити, — ми продовжили нашу екскурсію і хлопець повів мене в наступну кімнату. Це була спальня. У ній було велике двоспальне ліжко біля, якого розташовані дві тумбочки. І на кожній стояли букети квітів.
— все-таки, ти підготувався.
— зовсім ні. Ці квіти міняють, як вони зів'януть. Тітка Мередіт завжди хотіла, щоб кожна кімната квітнула. 
— я помітила, що у кожній кімнаті стоять вази з квітами. 
— це буде наша спальня, тут є ванна кімната і гардероб. 
— ти в курсі, що у мене тут немає одягу.
— заглянь у гардероб, — я зайшла у гардероб і там були пакети з одягом.
—  що це? 
— тепер у тебе є одяг, — хлопець вийшов.
— божевільний, — посміхнулася я. Прийнявши душ та переодягнувшись я вийшла на коридор і пахло горілим. Пройшовши на запах побачила, що це Микола готує, — ти хочеш спалити кухню своєї тітки? Бо, ще трошки і тобі це вдасться.
— воно тут трішки підгоріло. 
— я б не казала, що тішки, бо цей запах чути аж на другий поверх. Давай, я подивлюся.
— ні. Не потрібно. Я сам, — я не стала слухати хлопця і підійшла до нього і побачила цю картину. Вона була жахлива. Макарони розварені і каструля пригоріла. Якийсь соус з м'ясом теж пригоріле. Це не трішки прогоріло.
— Микола Шапаренко, це що таке? 
— наша вечеря повинна була бути. Але, щось пішло не так. 
— До справи береться Марія Шапаренко, а ти прибереш за собою.
— Марія Шапаренко?
— Іди відмивай каструлю. — Я взялася готувати пасту карбонару салат Цезар і посмажила стейки. Поки Микола мучив бідну цю каструлю. 
— ти домиєш її сьогодні? Чи тебе чекати завтра? 
— Я вже закінчив. 
— нарешті, а то я думала, що ти до завтра її не помиєш. Ходімо вечеряти. Я вже розклала на стіл усе.
— ти дійсно розлучишся зі мною? — заговорив хлопець. Він справді думає, що я це не зроблю? А я зроблю. 
— так. У шлюбі дуже важлива довіра. А, як я зможу тобі довіряти, якщо ти приховуєш від мене, щось. Я постійно буду тебе перевіряти. Телефон. Куди ти ходиш. З ким. І навіщо. Ти не захочеш такого контролю. А я не можу жити у такому шлюбі, — сказала я і встала зі столу піднялася у спальню. Мій настрій був зіпсований через цю розмову. Звісно, що мені буде важко, але і бути у шлюбі з людиною, яка приховує від мене щось важливе, я не можу. 
Прийнявши душ і знявши косметику я вмила своє лице. Розчесала волосся і я лягла у ліжко. Миколи, ще не було і добре. Коли я поринала у сон відчула, як прогнулося ліжко і хтось мене обійняв. Вранці я прокинулася досить дивній позі. Моя нога була закинута через талію хлопця. Я щокою притиснута до його грудей. Хлопець міцно обійняв мене руками і я не могла вирватися. Це завжди буде чи не так? Як б ми не сварилися, ми постійно прокидаємося в обіймах. 
— О, — у кімнату зайшла дружина двоюрідного брата Миколи Серкая Рабія, — доброго ранку. Я думала, що ми з Серкаєм тут одні.
— тут моя машина стоїть, не помітили? — буркнув Микола. 
— привіт, Рабіє. Він зранку завжди злий.
— я злий лише тоді, коли у мою спальню заходить дружина мого двоюрідного брата. І заважає мені спати з моєю дружиною. —, пробурмотів Шапаренко. 
— Рабіє,  чому так довго? О, а — а це Серкай нас помітив, — а ви, що тут робите?
— намагаємося спати. — пробурмотів Микола 
— ми вже прокинулися. Ми одягнемося і спустимося до вас.
— як добре, що ти одружилася з ним. А то бурмоче, як наш прадід. Не дивно, що його назвали на його честь, — я засміялася з цього.
— тобі смішно? — сказав хлопець дивившись на мене.
— ходімо, Серкаю, залишимо їх. Готуйтеся до сніданку. Я таку смакоту приготую.
— о, це чудово. Бо вчора Микола намагався приготувати нам вечерю. 
— знаючи, як він і Серкай готують, то це було жахливо.  
— ну нічого не було. Якби я не прийшла, то будинок згорів б.
— а нічого, що ми тут?
— тепер ти мене розумієш, коли сам знущався з мене. А сам будинок моєї матері мало не спалив, — Микола кинув у Серкая подушку.
— ідіть вже. — буркотів Микола.
Переодягнувшись ми з Миколою спустилися вниз на кухню.
— сьогодні тільки ви будете? Тобто, Ілони та Семена не буде? — запитав Микола, коли ми снідали. 
— ми з Серкаєм з ними не спілкуємося. Вони стали, якійсь закриті. — сказала Рабія. 
— так чи інакше скоро вони почнуть діяти. — сказав Микола. 
— ви ж знаєте, що є дуже важливий пункт. Ну розлучатися мінімум рік. І вони зроблять усе, щоб розлучення відбулося. — промовив Серкай.
— ми і так одружені півроку. І не будемо розлучатися. Вони це не зможуть нас змусити це зробити, — ти професійний брехун, Марусю. Правда, лише вчора ти казала, що розлучишся, а сьогодні. 
— і які у вас плани? — поцікавилася Рабія.
— О, у мене багато планів. — промовив Микола. 
— на човен мені навіть не думати іти, сказав Серкай. Човен?
— тобі думати про це заборонено, — вигукнув Микола. 
— човен? — запитала я. 
— це сюрприз. Серкаю, якщо ти попатякаєшся, відріжу тобі язик їй богу.
— як ти його терпиш? — сказав Серкай до мене, — мені шкода цю дівчину.  
— я не розумію, як Рабія ще не зарізала тебе. Знаючи її. — а це вже стає цікаво. 
— ти не забув, що я намагалася? — жартівливим тоном сказала Рабія. 
— таке не забудеш.
— ви пов'язані з мафією? — раптом запитала я. 
— були, але ми вийшли з цього світу. Він занадто небезпечний. 
— не розказуй їй подробиці. — сказав Микола. 
— чому ж Микола Шапаренко?
— бо ти занадто сильно будеш хвилюватися за своїх друзів. 
— Серкаю, розповідай. Я хочу почути, як ти виконував свої завдання.
— ну це було непросто. Але постійна небезпека, яка була непокоїла мене. Тому, я закінчив це. Одного разу мене підстрелили, — який жах. Я закрила рот долонею. 
— господи.
— це не так і страшно, — стукнула рукою я чоловіка в плече.
— Шапаренко! 
— це в минулому. Твої друзі теж мафія? 
— не питай про це. Бо я нічого не знаю.  Хоча одного дня, я прокинулася і готувала сніданок усім. І чую, що відкриваються вхідні двері. Думаю, собі хто ж це міг бути. Всі ж, ще сплять. А це наша подруга вся у крові. Я дуже сильно налякалась, коли її побачила у такому вигляді. Не знати, що вона робила цілу ніч. 
— це справжній жах. І часто таке бувало? — запитала Рабія. 
— не знаю. Може і було. Бо коли я її побачила перше, що вона сказала цитую: «ти не бачила мене зараз. Ніхто не повинен знати. Не потрібно даремних хвилювань». 
— на неї схоже. — сказав Микола 
— дівчина хвилюється за інших і зовсім не думає про себе. 
— ви усі такі дівчата. Кожна з вас особлива, але ви не думаєте про себе у першу чергу. 
— звісно, пане Шапаренко. Серкаю, в кого він вдався такий?
— скоріш за все у нашу бабусю. Вона така ж була, як він. Ходила і бурчала. — сказав Серкай. 
— ви мої анти фанати? — запитав Микола. 
— скоріш хейтери. — сказала я і посміхнулася до хлопця.