Тосікадзу Кавагуті - Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті

Коли тіло вкрилося великими краплями поту, вона пожалкувала, що не прихопила із собою хустинки. Рушила всипаною гравієм стежиною до будинку, що ховався позаду готелю «Такакура». Дім її батьків було спроєктовано в цілковито японському стилі, який жодним чином не змінювався, відколи збудували готель.

Гіраї пройшла під великими, накритими дашком ворітьми й зупинилася біля головного входу. Минуло тринадцять років, відколи вона була тут востаннє, але нічого не змінилося. Гіраї здавалося, що в цьому місці час просто зупинився. Вона спробувала відчинити розсувні двері. Було незачинено. Двері з гуркотом відсунулися, і вона опинилася всередині. Там було холодно. Повітря здавалося настільки крижаним, що в дівчини аж морозом по спині продерло. Вона пройшла коридором до вітальні. Кімната була зовсім темна, без будь-яких ознак чиєїсь присутності. Нічого незвичного. Кімнати в старих японських будинках часто були темними, але Гіраї ця темрява гнітила. У коридорі теж було тихо, лише під її ногами поскрипувала підлога. Домашній вівтар її сім’ї був у кімнаті вкінці коридору.

Вона зазирнула туди й побачила, що двері, які виходили на терасу, відчинено. Там розгледіла згорблену спину свого батька. Він сидів скраю тераси, роздивляючись пишний зелений сад.

Перед дверима безмовно лежала Кумі. На ній була біла мантія, яку вона зазвичай накидала поверх рожевого кімоно — традиційного одягу управительки готелю «Такакура». Схоже, Ясуо весь цей час сидів біля неї, бо досі стискав у долоні білу тканину, якою накривали обличчя. Їхньої матері Мічіко не було.

Гіраї опустилася на підлогу й подивилася на обличчя сестри. Воно було таким умиротвореним, що здавалося, ніби вона просто спить. Ніжно торкнувшись її щоки, Гіраї подумки прошепотіла: «Дякувати Богові». Якби її обличчя внаслідок аварії зазнало значних ушкоджень, її опустили б у труну загорнутою, наче мумія. Така думка зринула в її голові, коли вона дивилася на симпатичне личко Кумі. Це не давало Гіраї спокою, відколи вона довідалася про аварію. Їхній батько Ясуо невидющим поглядом усе вдивлявся вглиб саду.

— Батьку… — сказала Гіраї неприродним голосом до його спини.

Це мала бути її перша розмова з батьком, відколи тринадцять років тому вона пішла з дому.

Та Ясуо так само сидів спиною до неї, а замість відповіді тільки шмигнув носом. Гіраї ще якийсь час дивилася на обличчя Кумі, а потім повільно підвелася й тихо вийшла.

Вона подалася в місто, де вже почалася підготовка до фестивалю Танабата. Досі в бігуді, хатніх капцях і самій нічній сорочці, вона вешталася Сендаєм до заходу сонця. За цей час придбала траурний одяг і знайшла готель.

Під час похорону, що відбувся наступного дня, вона бачила, як її мама Мічіко намагалася бути сильною поряд з батьком, який не міг стримати сліз. Вона не сіла в ряд для членів сім’ї, а примостилася подалі, з іншими співчувальцями. Лише одного разу вони з мамою зустрілися поглядами, але нічого не сказали одна одній. Похорон минув як належить. Гіраї покурила біля сестри ладан і пішла, не обмінявшись ні з ким бодай словом.

Стовпчик попелу на цигарці подовшав і безшумно впав додолу. Вона це помітила.

— Ось так, — сказала вона, гасячи цигарку.

Негаре низько опустив голову. Когтаке сиділа нерухомо з чашкою в руці. Кеї дивилася на Гіраї сповненими тривогою очима.

Гіраї обвела поглядом усі три обличчя й зітхнула.

— Не вдаються мені всі ці серйозні речі, — роздратовано кинула вона.

— Гіраї… — почала було Кеї, але Гіраї відмахнулася від неї.

— Тому припиніть супитися й досить питати, чи зі мною все добре, — з благанням у голосі додала вона.

З обличчя Кеї вона зрозуміла, що та однаково хотіла щось сказати, тому повела далі.

— Може, так і не скажеш, та я справді засмучена… Але годі, друзі, я маю пережити це, показавши себе з якнайкращого боку, хіба ні?

Гіраї говорила так, ніби намагалася заспокоїти заплакану дитину. Такою вона вже була — холоднокровною за будь-яких обставин. Якби на її місці була Кеї, вона проплакала б безперестанку кілька днів. Якби на її місці була Когтаке, вона оплакувала б покійну впродовж визначеного періоду трауру й поводилася б, як належить, стримано. Але Гіраї не була ані Кеї, ані Когтаке.

— Я оплакую її так, як умію. Усі ми різні… — сказала Гіраї й на цих словах підвелася, прихопивши свою чорну сумочку.

— Такі справи… — додала вона, уже прямуючи до виходу повз Негаре.

— То чому ти тепер прийшла до кафе? — пробурмотів він, мовби сам до себе. Гіраї уже біля виходу застигла, мов зупинений кадр. — Чому ти прийшла сюди, а не пішла спершу додому? — сказав він безцеремонно, стоячи спиною до неї.

Гіраї якусь мить не могла вимовити бодай слово.

— Спіймали на гарячому… — урешті зітхнула вона. Відтак обернулася й підійшла до столика, за яким до того сиділа.

Негаре не дивився на неї, він усе ще розглядав баночку із сіллю у своїх руках.

Гіраї вмостилася на той самий стілець.

— Гіраї… — озвалася Кеї, яка принесла листа. — Він досі в мене… — Вона нерішуче простягнула його жінці.

— Ти його не викинула? — здивувалася Гіраї.

Вона відразу впізнала того листа. Жодної секунди не сумнівалася, що то був лист, якого три дні тому тут, у кафе, написала їй Кумі. Вона наказала Кеї викинути його. Навіть читати його не хотіла.

— …

Рука Гіраї тремтіла, коли вона взяла листа. То був останній лист Кумі, більше вона їй ніколи не напише.

— І гадки не мала, що віддам його тобі за таких обставин, — сказала Кеї й винувато опустила голову.

— Ну звісно ж ні… Дякую, — відповіла Гіраї.

Вона видобула з незапечатаного конверта складеного навпіл листа.

У ньому було те, про що й казала Гіраї. Сестра завжди писала те саме. Але те, що завжди дратувало Гіраї, цього разу викликало сльози.

— …Я навіть не зустрілася з нею, і от що трапилося. — Вона шмигнула носом. — Лише вона ніколи не забувала мене. Знов і знов приїздила до Токіо побачитися зі мною.

Коли Кумі вперше приїхала до Токіо побачитись із сестрою, їй було 18 років, а Гіраї — 24. Тоді Кумі була її маленькою пухкенькою сестричкою, яка час від часу налагоджувала з нею зв’язок за спинами батьків. Кумі була слухняною молодшою донькою. Уже в старших класах, після занять, допомагала в готелі. Коли Гіраї пішла з дому, усі сподівання батьків лягли на плечі Кумі. Ще до повноліття вона стала обличчям старого готелю «Такакура» і його майбутньою управителькою. Уже тоді Кумі намагалася переконати сестру повернутися в сім’ю. Попри постійну зайнятість у готелі, знаходила час раз на два місяці приїздити до Токіо, аби