Тетяна Олiйник - Агент 2601 та 1/2, Тетяна Олiйник

Частина 9

Наступного дня під час шкільної перерви Віталік розшукав Макса і з надією глянув йому в очі, намагаючись знайти відповідь на своє вчорашнє прохання.

- Справу зроблено, - відповів Макс з серйозним виглядом і багатозначно підморгнув другові.

- Тобто, ти хочеш сказати, що я... - почав Віталік.

- Ч-ч-ч, - друг приклав палець до губ, - необхідно дотримуватися секретності.

Плохiш мало не захлинувся від радості:

- Невже я?!!.. Як ти?!!..

- Послухай, Віталіку, давай сьогодні зустрінемося після школи і про все поговоримо? - запропонував Макс.

- Давай! - погодився той, сяючи від щастя.

- Тоді чекаю тебе о третій годині в парку за моїм будинком.

- Домовилися! - вигукнув Плохiш і від радості кинувся на Макса і підняв його на руки.

 

Рівно о третій годині дня, як і домовлялися, Макс з'явився на алеї парку. Віталік вже чекав його на лавці.

- Ну що? Розповідай! - поквапив його друг.

Макс зробив довгу театральну паузу, повільно сів на лавку поруч і виголосив:

- Значить так, новий агенте, відсьогодні ти є позаштатним співробітником секретного офісу українських спецслужб, - почав Макс, прекрасно розуміючи, що друг не зрозуміє значення слова "позаштатний", а це дає можливість у майбутньому виправдати свою брехню. Адже по суті, куратор обіцяв час від часу залучати Віталіка до виконання спецзавдань на допомогу Максу, а це і є позаштатна робота.

- Урррра! - підстрибнув на місці великий хлопчик, від чого лавка заходила ходуном. Його обличчя світилося від радості, а в очах читалася жага до пригод. - А в мене буде кодове ім'я, як у тебе? - з надією запитав він.

- А як же! Обов'язково. Його вже затвердили, - із серйозним обличчям вимовив Макс, дотримуючись загадковості.

- І яке ж воно? Назви скорррiше! - звивався в нетерпінні Віталік.

- Ти будеш називатися - агент Плохiш.

На обличчі товстуна відбилося розчарування. Він зсунув від досади брови і запитав:

- А чи не можна поміняти кодове ім'я? Дуже вже воно неприємне...

- Ні, - твердо відповів Макс. - Кодове ім'я дається раз і назавжди.

- Але чому мене назвали саме Плохiш? - дивувався друг, вимовляючи це слово з гіркотою в голосі.

- Це тому, що раніше ми тебе так прозвали, коли ти працював на шпигунську організацію. От усі й звикли. Це ім'я прижилося і прилипло до тебе, розумієш? - намагався пояснити Макс.

- Ну гаразд... Плохіш так Плохiш... - опустив голову Віталік.

Максу стало трохи шкода хлопчика, він не очікував, що той так засмутиться. Потрібно було якнайшвидше виправити становище.

- Та ти не засмучуйся, ось краще подивися, що я тобі приніс, - і він простягнув другові свій старий "розумний" годинник, який зовні був точнісінько схожий на його власний, щоправда, не мав таких самих шпигунських функцій.

- Ух, ти! - вигукнув зраділий друг, - точно такий самий, як у тебе!

- Ну... майже, - ухилено відповів Макс. - Давай-но руку, приміряємо.

- Оце клас!!! - не міг натішитися хлопчик, розглядаючи своє зап'ястя з годинником з усіх боків. - А що мені з ним робити?

- Це годинник для секретного зв'язку. Адже повинні ж ми якось викликати тебе на завдання або попереджати про небезпеку.

- А-а-а-а!..

- Дивись, я навчу тебе ним користуватися: ось тут є кнопка термінового зв'язку зі мною... А це відеокамера... Ця кнопка вмикає компас... А тут знаходиться фотоапарат. Якщо я зателефоную тобі, то ти маєш натиснути цю кнопку. Давай перевіримо?

Макс швидко знайшов номер і зателефонував Плохiшевi. Той тремтячими руками натиснув кнопку на своєму "шпигунському годиннику" і благоговійно відповів:

- Алло?

- Та не алло! - поправив його Макс. - Треба говорити: "Агент Плохiш на зв'язку".

- Гаразд. Агент Плохiш на зв'язку! - повторив Віталік.

- Агент Актор викликає агента Плохiша! Прийом!

- П-прийом... - від хвилювання великий друг навіть почав заїкатися.

- Кінець зв'язку, - завершив розмову Актор.

Плохіш вимкнув кнопку й акуратно протер годинник рукавом, милуючись шпигунською обновкою.

- Так, із цим розібралися. Йдемо далі, - діловито продовжив Макс. - Мені доручили навчати тебе секретних знань, які необхідні в роботі спецагента.

- Та це ж чудово! - зрадів друг, - тебе я вже знаю і не буду соррромитися робити помилки.

- Ось ще! Я вимагатиму від тебе повної віддачі. Ти займатимешся щодня і навіть отримуватимеш домашнє завдання.

- Що?! Ще одне домашнє завдання я не витримаю! - заскиглив друг.

- Повір мені, Віталіку, це домашнє завдання ти будеш виконувати з набагато більшим завзяттям, - зі знанням справи заспокоїв його Макс.

- Гаразд. А коли ж ти почнеш мене вчити?

- А ось просто зараз і почну. Сьогодні ми будемо вчитися писати шифровані листи, - повідомив Макс. - У тебе підручник з математики із собою?

- Так, зараз дістану, - Віталік поліз у свій портфель по книжку.

Тим часом Макс дістав блокнот і ручку зі своєї кишені:

- Ось дивись, - почав він. - Для шифрування ми використовуватимемо тільки одну сторінку з підручника, візьмемо 6-ту, - запам'ятай це добре, агенте Плохiш!

Максу сподобалася ідея з кодовим ім'ям друга, адже тепер можна було називати його на прізвисько, але з приставкою "агент" це вже не виглядало образою.

- Сторррінка шість мого підррручника з математики, я запам'ятав, - повторив той.

- Тепер дивись уважно: кожна буква позначатиметься трьома цифрами. Наприклад, шукаємо на сторінці літеру "А"... - Макс тицьнув пальцем у підручник. - Тепер рахуємо: рядок 8-й, слово в цьому рядку 3-тє за рахунком, а буква в цьому слові 2-а. Разом виходить, що буква "а" має шифр 832. Зрозуміло? - він підняв голову і глянув на друга. Віталік скорчив жалісливу фізіономію і з нещасним виглядом дивився в блокнот:

- Знову рррахувати? - розчаровано вимовив він. - Мало мені своєї математики...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍