Katerina Школіна - Капкан (на) демона, Katerina Школіна

Ділан глянув на руку і тут же згадав про браслет, який подарував йому дядько вперше, приїхавши столицю після смерті його матері. 

І такий гнів у нього взявся на себе. Він зірвав подарунок і кинув його у Намісника. Даніз легко спіймав браслет і чомусь розсміявся.

- Дякую, що віддав. Дозволиш розказати історію цієї ритуальної прикраси? - не чекаючи відповіді атлант продовжив. - його називають Викрадачем духа. - Ділан підозріло подивився на дядька, згадуючи, що десь вже чув цю назву. - Ти ж носив його з 10 років?

Княжич кивнув.

- Браслет висмоктує послідовно твою силу. І вся вона накопичується у ньому. Віддаючи його мені добровільно, ти позбуваєшся власних сил, свого магічного духа.

Невже він плекав цей план вже тоді, коли ми вперше зустрілися? - думав Ділан. 

Він відчував себе нікчемним. Його використовували довгі роки. Довгі роки для нього плів ілюзію єдиний залишившися вживих родич. 

Він вирішує ще раз покликати демона.

Азалія! Невже ти більше не служиш мені. Невже і другом моїм не будеш! З'явись. Я все ще прошу тебе!

Але її немає.

- Що буде далі? - це єдине про що ще не знав хлопець.

- Нічого особливого, - не зацікавлено промовив намісник. -  Ти не зможеш мені завадити, але від гріха варто поки потримати тебе взаперті. Подивимося, чи відновиться твоя сила. Але в мене є певні думки на майбутнє... Стража, - гримнув Даніз.

Декілька лицарів атлантів тут вже з'явилися і оточили Ділана. На їхніх грудях блищать символи, відзначаючи їх приналежність до княжої стражі Атлантиди. Особливий елітний легіон. Із золотими і синіми деталями, їхні обладунки блищать на дні глибин океану.

Серед них Ділан помічає свого друга Віпата. Змалечку вони разом тренувалися, а тепер вони по різні сторони. І лиш у Віпата трохи винний вигляд, іншим всеодно.

Наостанок діла повертається до Даніза і промовляє:

- У вас дивне бачення світу, дядьку. Ваших братів ви називаєте конкурентами, а їх смерть удачею. Ми мали б бути сім'єю, бо з династії залишилися лише удвох, але ви так прагнете бути на самоті, - атлант сумно розсміявся. - Ви - божевільний. Раніше я був щасливий бачити вас кожного дня, бо ви близнюк мого батька, і так я відчував себе ближче до нього. Зараз же я жалкую, що у такого "зла" обличчя дорогої мені людини. Ви так ненавидите свого загиблого брата за схожість, проте не заслуговуєте навіть на те, що вас порівнювали з Ділом. Що ж... Ти дійсно у цій сім'ї чужий...

Коли він ішов в оточенні стражі, то відчував лиш холод коридорів і власні сльози. Солоні і такі ж холодні, як його замерзаюче серце.

Азалія! На цьому все... Я більше не кликатиму тебе. Клянусь. Виявляється демони дійсно не заслуговують довіри!  І ти - не виключення... Моя мила зрадниця, я ненавиджу тебе! Прощавай!