Katerina Школіна - Капкан (на) демона, Katerina Школіна

Вони стоять навпроти один одного. Племінник і дядько.

З цього моменту Ділан розуміє: палац уже не його фортеця. Даніз підім’яв під себе всіх міністрів, переконуючи їх: найменше, що потрібне царству зараз - це незрілий юнець на троні. 

- Хочеш мені сказати, що я втратив титул? - починає першим Ділан. - "а, можливо, і життя" - додає мисленно.

- Ти розумний хлопчик. Був таким ще з дитинства, - усміхнувся, оголюючи зуби, чоловік.   - Ти ж почув усе про що вони думали?

- Я повинен подякувати за комплімент? - незацікавлено запитав Ділан.

- Ні, ну що ти… Я впевнений, що ці ідіоти не приховували свої думки. Вже мають стільки років, а блоки так і не ставлять. Ти ж побачив: вони усі падкі, якщо не на гроші і землі, то на старі звичаї. Хто знає як буде правити молодий князь?! - Даніз розсміявся. 

 - Ще один урок від тебе? - скептично запитав княжич. - Чи не запізно ти вирішив взятися за моє навчання. Що ж заважало раніше?

- Зараз єдине, що мені заважає. Ти… - гримить голос Даніза. 

- Чого ви хочете? - запитав Ділан все ще спокійний і зосереджений. Хоча так було тільки на вигляд. - Може розкажете як Ви дійшли до таких стрімких ідей? Невже в останні місяці ваш розум помутився?! - хлопець підійшов до столу, який стояв коло вікна і налив собі у склянку води з кришталевого графіну. Залпом випив.

- Хто сказав, що мої плани мають таке коротке життя?! Я завжди хотів бути правителем, але у мого батька, на жаль, було аж три сини. Крім того я був не старший, - Даніз повернуся до трону і всівся на ньому позручніше, любовно гладячи золоті перила.

- Розкажете цю цікаву історію? - рівним голосом запитав Ділан, склавши руки на грудях.

- Залюбки, - розтягнув губи в посмішці дядько. - Почну з початку. 

Мені було стільки ж скільки тобі, коли разом з твоїм батьком ми вперше потрапили на військову раду. Саме там я побачив як засідає еліта Атлантиди. Мені сподобалося з якою шаною вони відносились до князя. Тоді ж я і помітив, що така честь надається лише батьку.  - Намісник стиснув руку кулак. І відкинувся на спинку престола. - Там же сидів наш старший брат Дазай, але його слова ці пінгвіни дозволяли собі критикувати. Хоча він був кронпринцем і досвідченим військовим генералом. 

- І що? - усміхнувся Ділан. - Це нормально. В Атлантиді діє система старшинства. Не мені Вам пояснювати, дядьку, що князь стоїть на вершині, а усі інші градіюються залежно від посади, - хлопець бачив в очах намісника насміх, але продовжив. - Дядько Дазай був лише генералом, про що завжди казав на цих зборах. Всі знають, що він ніколи не хотів, щоб до нього ставились як до кронпринца і сам просив зважати лише на свій військовий статус. Утім, продовжуйте свою історію.

Даніз заперечив:

- Проте незиблеме слово завжди буде за князем. Усі інші будуть у тіні. Тож тоді, лиш подумавши про це, я підтримав рішення ради відправити загін на чолі з Дазаєм у прірву, хоча рішення Діла було розумнішим.

Очі Ділана розширились від здивування:

- Так, смерть дядька Дазая на Вашій совісті? - і тут же виправився. - Хоча про яку совість може йти мова у вашому випадку...

- Така ж язва, як твій демон. - пробурмотів Даніз. А Ділан скривився від нагадування про Азалію, яка так і не явилася. - Діл мало не зруйнував мій план! - прикрикнув Намісник. - Твій батько надто переживав і зміг сколихнути сумніви в серці Дазая. Добре, що я зустрів його по дорозі і відмовив змінювати рішення. 

Ділан повернувся спиною до дядька, аби не бачити його обличчя і, сумно усміхнувшись, кинув через плече: 

- А який сенс було прибирати Дазая, якщо князем став мій батько?

Даніз нахмурився і зітхнув.

- Тоді я не хвилювався, бо, хоч ми близнюки з Ділом, але я народився першим, тому був другим в черзі. От тільки батько зненацька перемінив свою думку. Він вирішив, що Діл розумніший і винахідливіший. - Намісник скривився. І зло продовжив. - Він захотів саме такого послідовника. Так твій батько забрав мій законний трон! Але я виправив цю несправедливість....

Молодому атланту не потрібно було повторювати. Ледве почувши останню фразу, він обернувся і гнівно глянув очі дядька: 

- Тільки не кажи що ти... - пальці закололо. Ось-ось і зірватися перші блискавиці. Але ж він не дослухав до кінця. Як же стриматись, щоб почути усе до кінця. Як же втриматись, щоб не кинути у цього виродка декілька відбірних вогняних стріл!

- Прибрав з дороги твого батька? - Даніз розкотисто розміявся. - Так. Але про це не обов'язково комусь знати. 

- А мама? - дрижачим голосом прошепотів Ділан. Сльози зібрались в очах і пекли найгірше розпеченої сталі. Він промовив це тихо, але дядько все почув. І лиш махнув рукою.

- Тут вона справилась сама. І ось тепер я намісник... Бісить лиш, що мене повсякчас порівнюють з Ділом. 

- Що зі мною? - так же тихо спитав Ділан. Йому здавалось, що сили все більше покидали його. Може, це все через правду, яка пригнічувала, душила, рвала на шматки. Та й останнім часом він відчував себе слабким. З чим це було пов'язано атлант не знав.

- Ти мені не конкурент. Мій план вже справдився. - Даніз глянув на руку Ділана й усміхнувся. - Приємно бачити, що ти носиш мій подарунок...