Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

ЛНС, котра зазнала такого радикального розколу, що розпалася на дві окремі організації – переконаних марксистів у Нью-Йорку та контркультурних мрійників на фермі в західному Массачусетсі, де й покінчив самогубством Маршалл Блум у віці всього лише двадцяти п’яти, він отруївся чадним газом, і з цією смертю Фергюсон почав втрачати віру в окремішній світ крайньої лівої журналістики, котра, як йому іноді здавалося, звихнулася точно так само, як і групки, що відкололися від СДС, і тепер, коли «Лос-Анджелес Фрі Прес» публікувала регулярну колонку, котру писав Чарльз Менсон, Фергюсонові вже не хотілося бути частиною цього світу. Він ненавидів правих, уряд, однак тепер уже він незлюбив і фальшиву революцію крайніх лівих, і якщо це означало, що доводиться працювати на центристську газету на кшталт «Рочестер Таймс-Юніон», то хай буде так. Він мусив з чогось починати, а Макманус пообіцяв надати йому реальну можливість – якщо і коли він покаже себе.

Старт виявився жорстким. Його зробили відповідальним за життя міста, наймолодшим репортером з-поміж кількох, що працювали під орудою людини на ймення Джо Данлеп, що справедливо чи несправедливо вважав Фергюсона улюбленцем Макмануса, його протеже, висуванцем із Ліги плюща, обраним серед новачків персоналу, а тому цей Данлеп підкреслено зневажав Фергюсона і рідко яка подана Фергюсоном стаття не була радикально переписана: не лише підведення й висвітлення сюжетів, а й часто саме словесне оформлення, незмінно на шкоду матеріалу загалом, як це відчував Фергюсон, від чого якість його статей погіршувалася, наче редакторська сокира Данлепа слугувала знаряддям не підрізання, а рубання дерев. Макманус попередив його про це під час першої бесіди в барі «Вест-Енд» і звелів ніколи не нарікати. Данлеп служив сержантом навчальної частини, його завдання – зламати дух Фергюсона, і той, як необстріляний солдат, мусить робити те, що наказують, тримати рота на замку і не давати своєму духові зламатися, скільки б разів йому не хотілося заїхати Данлепу в пику.

З іншими людьми працювати було неважко: загалом, дехто виявився навіть приємним, ті, кого він помалу почав вважати своїми друзями, серед них був Том Джанеллі, кремезний лисуватий фотограф з Бронксу, котрий часто виїжджав із Фергюсоном на завдання і вмів майже бездоганно копіювати голоси двох десятків голлівудських акторів і актрис (його Бетті Дейвіс була безподобною), а також Ненсі Спероне, нещодавня випускниця Рочестерського університету, котра відвоювала собі місце на «Жіночій сторінці» та здобувала собі науковий ступінь з мистецтва флірту після роботи, що допомогло Фергюсонові пережити адаптаційний період без необхідності спати кожну ніч самому, а також Вік Гаусер з відділу спорту, котрий стежив за успіхами Боббі в «Іволгах» і зрадів не менше Фергюсона, коли Боббі пішов на два замість чотирьох в одному своєму старті чемпіонату США проти «Метів», а попри людей, з якими він поступово знайомився, хто починав йому подобатися в газеті, була ще й власне газета, велике видання і сотні службовців, що працювали там день і ніч, – редактори й кінокритики, секретарі й телефоністки, творці некрологів та оглядачі риболовлі, репортери, що друкували замітки в себе на столах, розсильні, що бігали з одного поверху на інший, а внизу – свій велетенський друкарський прес, який щоранку видавав нову газету, аби до полудня вона вже потрапила на вулиці, і, незважаючи на буркотливого різника Данлепа, що виник, немовби друге пришестя Едварда Імгоффа, Фергюсонові дуже подобалося бути частиною цього складного, непосидючого механізму, і він ніколи не шкодував про прийняте ним рішення.

Не шкодував, однак хоча Ненсі Спероне була нічим не обтяженою, незаміжньою жінкою, на противагу спокусливій, проте недоступній Маргарет О’Мари Джордж, Фергюсон з самого початку знав, що вона не є варіантом для нього. Попри те, він і далі ходив до неї на побачення і спав із нею перші дев’ять місяців у Рочестері, вперше в житті, коли він завів не надто пристрасні, нерегулярні стосунки з жінкою, яка йому загалом подобалася, але він не міг змусити себе покохати її. Уродженка Рочестера, Ненсі показала йому місто, познайомила з однією з рочестерських відомих «П’ятничних рибних засмажок», затягнула його в заклад під назвою «Гарячі страви Ніка Тахоу», аби Фергюсон покуштував іншої рочестерської страви, відомої як «Сміттєва тарілка» (Досвід, котрий, як поклявся Фергюсон, він не повторить ніколи, доки живий), і висиділа з ним кілька старих фільмів з архіву «Дому Істмена», серед них – «Засуджений до страти втік» Бресона і сльозоточивий фільм Казана 1945 року «Росте в Брукліні дерево», котрий змусив їх пролити цілі океани гучних безглуздих сліз. Ненсі була кмітливою та компанійською, старанно читала книжки, була талановитою журналісткою, котра прийшла до «Таймс-Юніон» у складі ще однієї нової хвилі діток Макмануса, темноока брюнетка з короткою стрижкою і великим, круглим обличчям (личко маленької Лулу, як називала його Ненсі), трішки, можливо, огрядна, проте доволі сексапільна, аби Фергюсона тягнуло до її тіла щоразу, коли вони розлучалися довше, ніж на тиждень чи десять днів. Ненсі не була винна в тому, що він не міг її покохати, але й Фергюсон не був винен у тому, що Ненсі шукала собі чоловіка, а його не цікавили пошуки жінки. У середині грудня, коли він вирушив до Флориди навідати батьків на вихідних, він зрозумів, що з Ненсі вони ні до чого не прийдуть, однак і далі зустрічався з нею ще чотири місяці після свого повернення, заплутавшись у цих стосунках, аж поки Ненсі не знайшла собі нового партнера, котрий хотів взяти її в жінки, а це було добре, вирішив Фергюсон, адже всі ті місяці, в які він був не здатен покохати Ненсі Спероне, його не полишало дедалі чіткіше відчуття, що по закінченню повного року й більшої частини наступного, коли він не бачив Шнайдерман, він однак ще не відійшов від утрати Емі. Він і далі носив траур по її відсутності, начебто тримав себе в руках після розлуки, а може, й смерті, і він нічого з цим не міг зробити, залишалося й далі терпіти, доки ці почуття не зникнуть назовсім.

Майже рік минув відтоді, коли він востаннє був разом зі своїми батьками, і тепер, коли вони цілковито влаштувалися в чужому світі південної Флориди, перетворилися на сонячних істот, засмаглих і на вигляд здорових колишніх північан, що тепер жили й працювали в Безсніжному Краю, прихильників тривалих прогулянок по вкритих піском ділянках землі (мати) і тенісу на свіжому повітрі щоранку з січня по грудень (батько) – і так, Фергюсон був радий знову їх бачити, проте вони обидвоє змінилися за той проміжок часу між його візитами, й ці зміни стали першими,